Посмертні записки Піквікського клубу

— Джоб.

— Чудове ім’я. Єдине, скільки знаю, од якого не зробиш пестливого імени. А ваше прізвище?

— Тротер, — відповів незнайомий, — А ваше?

— Моє прізвище Волкер[22], а мого пана — Вілкніс, — вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка. — Чи не вип’ємо ми по чарці, містер Тротер?

Містер Тротер згодився на таку люб’язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов з Семом до буфету, де вони незабаром заходилися обговорювати добрі властивості налитої в цинковий глечик збудної суміші, яка складалася з британської можевелівки та запашної настоянки гвоздики.

— А що, яке у вас місце? — запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.

— Погане, — журно відповів Джоб, облизуючи губи, — дуже погане.

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк. Найгірше, що мій пан намірився одружитись.

— Не може бути!

— І ще гірше. Він хоче викрасти одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже багату спадкоємицю.

— Який негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки. — Цей пансіон, певно, тут?

Хоч яким байдужим тоном було поставлене це запитання, та містер Тротер показав, що розуміє свого нового друга: він налив ще одну склянку, загадково зиркнув на Сема, примружив свої маленькі оченятка, а потім жестами удав, що викачує воду насосом, натякаючи на спробу містера Веллера викачати тайни з нього — містера Тротера.

— Ні, ні! — на закінчення сказав містер Тротер, — цього нікому не можна говорити. Це — секрет, і великий секрет, містер Волкер.

Кажучи так, малиновий чоловік перекинув свою склянку догори дном, нагадуючи тим, що йому нема вже чим втишити спрагу. Сем помітив цей натяк і, високо цінуючи делікатну манеру, з якою його було зроблено, сказав прислужникові наповнити цинкову посудину.

— Отже це — секрет? — повторив Сем.

— Мені здається, — відповів малиновий чоловік, із задоволеним виглядом дудлячи рідину.

— Ваш пан, певно, і сам грошовитий? — не вгамовувався Сем.

Містер Тротер усміхнувся і, тримаючи склянку в лівій руді, правою три чи чотири рази поляскав по кишені своїх малинових штанів, показуючи, що, зробивши так, його пан нікого не потурбує дзвоном монет.

— А, ось воно що! — сказав Сем.

Малиновий чоловік многозначно хитнув головою.

— Ну, а вам ніколи не спадало на думку, приятелю, — дорікнув йому містер Веллер, — що, дозволяючи своєму панові вкрасти молоду леді, ви й самі робите, як негідник?