#Галябезголови

— Спати, спати… — шепотіла, вже провалювалася у сон, аж тут із одежної шафи з гуркотом випав кейс: гу-гух! Зараза! І кого винуватити? Чиї криві рученята металеве одоробало абияк до шафи поклали? Галині й поклали.

— Нащо я його взагалі взяла?! — підвелася, бо ж не лежати кейсові посеред кімнати!

Всілася на підлозі поряд із кейсом, спробувала відкрити: не виходить. Роздратувалася, підхопила кейс, трухнула, щоби зрозуміти, що є всередині. Ані звуку: нічого не шурхотить, не дзеленьчить, не перекочується. Взяла кейс і пішла тинятися домом. Сподівалася знайти місце, куди можна його викинути.

У зрубі пахло сосною, чудернацькими травами, вовною від ліжників на кріслах, і годі було шукати у затишному просторі занедбаний куток, де би знайшлося місце для металевого кейса із незрозумілим вмістом.

Галя вийшла на подвір’я у пошуках контейнера для сміття, та не встигла навіть роззирнутися, бо наштовхнулася поглядом на сивочолу сухеньку жіночку: повільно йшла від воріт двором, здивовано дивилася на Галю, яка застигла на порозі з кейсом.

— Добридень, — доброзичливо вигукнула жіночка. — Ти — Галя?

— А ви хто?

— Казимира Теодорівна, — відповіла жіночка. — Андрій Іванович на кілька днів поїхав з міста у справах, тож ми з тобою тут удвох лишилися. Складеш мені компанію. Чи — я тобі.

Казидорівна зупинилася у метрі від Галі, роздивлялася її із цікавістю.

— Ви… живете тут? — спитала Галя.

Казидорівна заперечливо хитнула головою: ні. Хотіла вже більш детально пояснити дівчині суть делікатного прохання хазяїна бази, яке він з півгодини все розтлумачував Казидорівні нині вранці, та дівчина й собі заперечливо захитала головою, ніби казала: не треба мені нічого пояснювати!

— Якщо ви тут не живете, чому гуляєте чужим подвір’ям? — запитала похмуро. — Чому поводитеся, як у себе вдома?

Казидорівна насупилася, в’їлася поглядом у змарніле Галине личко: виходить, Анка Сулима недарма бідкалася, що Чорнобаєва невістка — ще те стерво.

— Чи ти глуха, дівчино?! — обурилася. І вже хотіла пояснити нахабній юнці, як себе слід поводити зі старшою людиною, та згадала Чорнобая: просив знайти спільну мову з його невісткою, щоб дівчина лишилася під наглядом Казидорівни до його повернення.

Придушила гнів. Усміхнулася дівчині, що стояла на порозі з тим дурнуватим кейсом, дивилася на Казидорівну зацьковано.

— А ходімо до хати, Галю. Не будемо ж посеред двору говорити! — запропонувала.

— Нема мені про що з вами говорити, — відповіла Галя. — Ви… йдіть собі. Мені компанія не потрібна.

— Компанія не потрібна дурним і хворим! — відповіла Казидорівна різко, бо вже ледь контролювала своє роздратування. — На дурну ти не схожа! Виходить, геть хвора і не лікуєшся!