#Галябезголови

Відкинув кришку багажника: все на місці? Все! Навіть жовтий ошийник нікуди не дівся, поряд із мішком грошей валяється. Взяв ошийник, посунув до кухні, на якій Гавана вже рубав ковбасу з хлібом на сніданок. «Треба валити звідси!» — подумав.

— Це що? — Гавана взяв ошийник, який простягнув йому Юрко. Роздивлявся уважно м’яку жовту шкіру, металеві шипи і кільця.

— А самі як вважаєте? — спитав гість.

— Який сенс висувати версії, коли на оцій блясі ясно означено: Мурчик! — Гавана приміряв ошийник на свій зап’ясток, усміхнувся, почав застібати його. — Хоча може слугувати і браслетом мені. А чому? А тому, що чужі світи руйнуються блискавично і легко, тому — варіантів два! Варіант перший: я — Мурчик.

— Вибачте, тільки не для мене!

— Варіант другий, — розмірковував Гавана, наче і не чув Юрка. — Знімаємо бляху з «Мурчиком», і — чао! Не лишається нічого від енергії того світу, яка була у цьому ошийнику до мене. Тепер він — мій браслет. Частина мого світу, — глянув на гостя, вказав на ошийник. — Він же мій?

— Ясна річ, Гавано! Ви ще питаєте! Я би віддячив за гостинність чимось більш коштовним, та, на жаль, життя ще не подарувало мені золотого квитка.

— А чого це ти, Юрку, дякувати взявся? Вже їдеш? — не приховуючи прикрості, спитав Гавана.

Консуматенко насторожився: ого! Треба рвати кігті! У козелецького знайомого його знайомого, здається, сеча у мізки стрільнула. Одне необережно слово — і Гавана реально може за сокиру схопитися, хоча, зважаючи на міцну статуру дядька, він легко впорається з Юрком і без сокири, і коли прикінчить гостя, то полізе до багажника жабки!

— Скоро поїду, — мовив байдужо, ніби геть нічого його у цьому житті не хвилювало. — Може, завтра надвечір.

— Завтра?

— Та ясно, що не сьогодні!

— Це діло обмити треба! — сказав Гавана.

Отут Консуматенко і ляпнув:

— Все! Більше не можу! Передоз!

— Який ще передоз? Що за маячня? Може, просто не поважаєш мене? — Гавана поправив жовтий шкіряний ошийник на своєму зап’ястку, торкнувся гострих металевих шипів, що вони… «…Без проблем залишать у моїй черепушці дірки, якщо діло дійде до мордобою!» — із жахом констатував Консуматенко.

Заметушився, засовався.

— Не ображайте мене! Я на все готовий, аби довести, як поважаю вас! От чого ви хочете? Та кажіть! Чого? На коня? Не питання! У мене ще є трохи грошей! — поліз до кишені, дістав п’ятсот гривень, простягнув Гавані. — Принесете пального? Заправимося, щоби потопити дурні думки про передоз! Який передоз? Де? Труби горять!

Гавана усміхнувся ніби і схвально, та очі його горіли таким агресивним хижим вогнем, що у Консуматенка від страху по спині потік холодний липкий піт.

— Добре. Заправимося, — відказав козелецький ґазда. — За життя побухтимо, бо якщо за життя не говорити, його ніби і нема. Так?

— Як скажете, — прохрипів гість.

Гавана взяв Юркові гроші, посунув до магазину по горілку. Тільки вийшов за поріг, Консуматенко забігав, наче у сраку припікало. Нашвидкуруч запхав у целофановий пакет свій одяг, що валявся по всій Гавановій хаті, закинув в автівку. Підбіг до паркану, пересвідчився, що Гавана дійсно суне вулицею у бік магазину, а не підстерігає Юрка за власною хатою. Вже розчахнув ворота, щоби виїхати з Гаваниного подвір’я, та — отакий дурний! — згадав про крам, який віддав козелецькому баризі майже за безцінь.