#Галябезголови

Крутив кермо, усе ніяк не міг заспокоїтися, і тільки коли попереду побачив поліцейську автівку — схаменувся. Напружився, вчепився в кермо, як у рідну мамку, потиху-потиху, на дозволеній швидкості, без порушень ПДР повз «пріус». Коли поліцейська автівка, що стояла на узбіччі, залишилася далеко позаду, на автоматі хотів щосили натиснути на педаль швидкості, та несподівана думка змусила натиснути на гальма. Жабка смикнулася і зупинилася.

— Дідько, куди я їду? — спантеличено прошепотів Юрко Консуматенко.

Запитання видалося настільки доленосним, аж дихалку перехопило. Дійсно, а далі — що? Куди податися і що робити?! Юрко ніколи навіть не мріяв, що до нього стільки грошей припливе. Дивився крізь скло на автівки, які розрізали шлях у двох напрямках.

— Стояти не можна, — прошепотів. — Стояти — себе видавати. Їхати маю…

Зрушив. Однаково слід було від’їхати подалі від Козельця, щоб утруднити Гавані пошуки, бо Гавана точно кинеться його шукати. У Коптях повернув на московську трасу. Попереду — Батурин, Кролевець, Глухів, а там і Росія.

— І що з того? Не зможу я в Росії сховатися! Як з мішком грошей кордон перетну? — прошепотів пригнічено. — Ні, Росія — не варіант, — визнав. — Але і в Україні мені з таким багатством небезпечно розгулювати.

І що робити? Класична схема здалася ідеальною: сховати награбоване, залягти на дно, перечекати, поки мине гарячка у переслідувачів, за цей час у мріях вибудувати план свого подальшого розкішного життя, згодом виповзти зі схованки і почати той план реалізовувати.

Нормально?! Супер! Негайно взявся втілювати у життя класичну схему. Крутнув кермом, повернув на ґрунтівку: з двох боків — ліс-поле-ліс, але кудись же вела ця дорога! Гнав «міні-купера», роздивлявся незнайомий ландшафт, усе шукав примітне особисто для себе і геть непримітне для всіх інше місце, де би можна було хоч ненадовго сховати скарби.

— Нащо я взагалі поперся до цього клятого Козельця?! — вперше пошкодував, що після карколомного дня, у якому назавжди залишив два бездиханних тіла, поїхав не у бік рідної Хмельниччини, де знав кожну стежину, а на північ, де до того не бував ніколи. Так засмутився, аж зупинив «міні-купера» край лісочка біля вказівника. «І хіба я не бовдур?!» — мордувався. Вийшов з автівки, глянув на вказівник.

— «ХРИСТОПРАТІВКА. 3 км», — прочитав на автоматі.

Вдивився: справді, за лісочком вдалині виднілося невеличке село. Вже хотів плюнути на те і їхати далі, та раптом побачив худу брудну лисицю — тримала у пащі впольованого зайця, намагалася втекти від зграї круків, які поводилися вкрай агресивно: один за одним кидалися на руду, били дзьобами.