Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
— Куди ж я подiнуся.
— Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.
— Зворушливо, — я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. — Вiн цiкавився страшними казками?
— Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.
— I одного разу почув легенду про Безголового?
— Так, — визнав Бондар. — Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме — певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли я побачив проритий нелегальним способом хiд до пiдземелля: рано чи пiзно Степан може полiзти туди, i наробить собi лиха. Але це — все, Ларисо, справдi все. Ми всi в щоденних клопотах, я — не виняток. Забiгався, запрацювався, докторська, гранти, спонсори, те, се… Я повинен був придiляти Степановi бiльше уваги, тодi б цього не сталося. Ось приблизно так я говорив сьогоднi з батьками мiста. Хоча, чесно сказати, вони менi бiльше нагадують вiтчимiв iз мачухами…
— Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?
— Не виключено. За всiма ознаками — так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi — поняття не маю.
— Ще одне — Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?
— Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?
— Чула. Притула вмiв водити машину?
— Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…
— Так просто, — я витримала паузу. — Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?
— Тепер — довго, — знову зiтхнув Бондар. — Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.
— Ви могли попередити про сторожа, — я вперто гнула своє.
— Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?
— Стосовно дня — давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.
— Для мене — тепер уже теж, — сумно визнав Бондар i поклав трубку.
Щойно я поклала свою, як почула — у вiконне скло щось шкребеться.
Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.
Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.
— Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, — сьогоднi вiн явно скупився на слова.