Попід Кичерами та над потоком

То правда, що теперішні дівки знову не такі, як були. Вони вже у панів за літо дечого попідучувались. Вже не в ходаках, ані в чоботях в неділю ходять, а кожна хоче мати черевики. З часом уже й панчохи «єдвабні», мешти деяка натягне. Ті за службу дадуть, а та за гриби й ягоди гроші заробить та й купить. Потім уже замість сіряка, чи лейбиків почали носити оксамитні ґорсети, вишивані пацьорками. Шити не вміли, то треба було носити в Турку, чи в Явору, тамошні швабки чи жидівки шили. Бо сільські дівки знали тільки трохи вишивати. І то не багато: тих кілька рядків червоних і синіх хрестиків на вуставці.

Так отже Андрій працював, та й дороблявся та й ставив дім. Помалейку, бо помалейку, але ставив.

Але бо мав Андрій кумпана аж у Корчині, там уже коло Стрия. Був то Іван Корчинський, шляхтич, бо всі там такі шляхтичі, але таких по наших селах досить і їх ніхто не вважає інакше, як ґаздів. Отже з тим Іваном то Андрій працював у різних місцях і разом з ним парубочив на заробітках. Тепер Іван ставив млин і просив Андрія, щоб прийшов і поміг йому при будові. То ж Андрій вибирався до Корчина. Як тільки покінчив роботу, при тій великій вілії, що її ставили за великим мостом, — він там робив столярку, що потрібно при хаті — Андрій зібрав своє ремесло в мішок і помандрував у Явору. Відтіля вже тягнулася дорога вздовж Стрия аж у Корчин. В осені бувало плавлять ґазди дерево з Турчанських гір, аж у Стрийщину. Але, що далі ліси повирубувано, то й плавити нема що. Андрій Рівняк ішов собі дорогами й полями. Часом простував дороги лісами та горами, аж поки не пристав на вечір у Ластівках. Там прийшлось йому заночувати у одного ґазди. Ґазда був не з простих, а з робітників, що працювали в Бориславі у шибах. Дуже припала до вподоби Андрієві його донька Олеся. Була струнка, чорнява, синьоока, тиха й лагідної вдачі. Вранці ще заки покинув хату господаря. Андрій переговорив з дівчиною. Правда, не мала вона за собою віна, але знала шити й мала свою машину. Це було її придане. Андрій знову мав своє придане: руки й голову, що знала майстерку й той гибель та пилку. Отже така жінка, що й сама мала ремесло, була йому під пару. Обіцяла, що піде за нього, як свататиме. Бо й чому ж би не йти. В селі тяжко пару найти дівчині без віна, а Андрій такий майстер, що про нього й у Ластівках знають.