Таємниця Кутузовського проспекту

— Та я й не хотіла на розлучення подавати, — говорила вона, швидко лузаючи насіння. — Це його мати, вона тоді зі мною жила, гризла щодня: «Вишвирнуть із квартири, до Сибіру зашлють, подавай, дурепо, папери!» А тут і справді прийшли з ГОЗУ, стали метраж обміряти, начебто він і так їм невідомий; лякали… Щоб словом претензію якусь висловити, — нізащо… У нас слова лише для того, щоб брехати, у нас натяками людей зі світу зживають, усі, кому не ліньки, натякають, ну й починає страх проймати… Я — за ручку, написала по формі: і Хрущову, і Булганіну, і Ворошилову, що, мовляв, так і так, мене за що ж?! Дійшов, мабуть, лист, комісію прислали, а бабуня зразу від страху й померла… Ну мене й залишили в спокої, тільки через півроку надіслали папір, щоб я добровільно одну кімнату звільнила… А я що, дурна?! Одну звільниш, то вони й на другу попруть… От я й подала на розлучення, так, мовляв, і так, не хочу бути дружиною ворога народу… Вони перелякались, викликали мене, кажуть, що зараз ворогів народу немає… А потім я за Дрожжина заміж вийшла, він спочатку у полковника Лібачова шофером був, а як усіх посадили при Микиті, в черговій частині працював…

— Де він?

— Та перепився й зразу ж помер… Я з магазину щодня то ковбаски принесу, то чверточку, то сирку… Це раніше дозволялось, тільки тепер злоба людей поглинула, при Сталіні начальство розуміло, що на сімдесят три карбованці зарплати не проживеш, дозволяли брати, тільки потроху: виніс на п’ятірку чи там десятку, а більше — ні в якому разі, совість треба мати, та й потім не в закордону крадемо, не чужим даємо, а собі, народу…

Костенко зітхнув:

— Відтоді Сорокіна так і не бачили?

— Жодного разу…

— Любили його?

— Взагалі він непитущий був… Культурний… Тільки один раз ударив, і то — по заслузі…

— За що?

— Надька до мене з села приїхала, сусідка… А тоді лише з довідкою можна було в місто податися… Інакше хіба наш народець до роботи привчиш? Тому і їжа в магазинах була, що селянським бар’єр поставили… А вона без усякого тобі дозволу прикотила, ліки для матері хотіла купити, хороша була жінка, Поліна Василівна, наче сьогодні це було, так добре я пам’ятаю… Мій же пізно на роботу їхав, не те що зараз усі валом на дев’яту валять… Він уночі, бувало, приїде, відіспиться, а до себе годині об одинадцятій ішов, не раніше… Ну, посиділи ми, мадерки випили, він з розподільника часто її приносив, розбалакалися, вона й сказала, що, мовляв, голова в них людоїд, нікого в місто не пускає, наче Гітлер якийсь… Він її випитав про все — як змій був хитрющий, так, бувало, стеле, такий ласкавий, так піддається, — а потім мене до спальні запросив та й провчив: «Кого ти в дім пускаєш, сяка-така?! Щоб духу її не було у цю ж мить!» Правильно робив, звичайно, не можна закон порушувати… Я не образилась на нього за те, що побив, він грамотний, краще за мене знав, що можна, чого не можна…

— То вам про нього нічого не відомо, Людмило Миколаївно? Ні листа він вам не написав з табору, ні посилки не попросив?