Таємниця Кутузовського проспекту

— Я готовий відповісти, якщо зможу…

— Кого з товаришів по службі вашого батька ви пам’ятаєте?

— Я мушу бути впевнений, що мої відповіді не обернуться якоюсь викривальною статтею, де буде паплюжитись ім’я батька…

— Даю слово.

— Я не виправдовую його, аж ніяк не виправдовую, але в мене дорослі діти, самі розумієте…

— Розумію. Тому запевняю ще раз.

— Я вам вірю… Щоб ви краще збагнули, в яких умовах я виховувався, розповім один епізод… У дев’ятому класі один мій друг шепнув, що, виявляється, разом з Леніним у курені під Розливом ховався й Зінов’єв… А Сталін туди приїжджав тому, що найближчі ленінські соратники — Троцький, Каменєв і Луначарський — сиділи в тюрмі у Керенського, в Хрестах… Я взяв і спитав батька — чи це правда? Він відповів не зразу, походив по кімнаті, потім поцікавився, хто розповів мені про це; я сказав, він кивнув, витяг з холодильника пляшку, випив, закусив квашеною капустою й після цього сказав: «Як же ти, Револю, дозволяєш усяким мерзотникам безкарно зводити наклеп на Ілліча?» А через місяць батьків мого шкільного друга заарештували, а його самого вислали за Полярне коло… Він тільки через дев’ять років повернувся, коли мого батька посадили, зустрів мене біля під’їзду й плюнув в обличчя… Битися не міг — без руки, на лісоповалі по плече відбатували… Від нього я це витерпів — по заслузі дістав… А тоді, коли біда з нцм сталась, я батька спитав: «За що ж Льоньку вислали?! Невже ти допоміг?!» Він зняв ремінь і мене до крові відшмагав… Не по сідниці бив — по обличчю, по шиї… Пряжкою, з розмаху, і сховатися нікуди було, скрізь діставав… А вночі прийшов до мене — я в їдальні спав, на дивані, — сів у ноги й заявив: «Синочку, любий, прости заради Господа Бога, в мене серце крається за тебе кожну мить, боюся, знаєш, скільки в мене ворогів, уяви лише, скільки нелюдів радітиме, коли тебе в камеру запроторять?! Нікому вірити не можна, синочку! Любенький мій, зрозумій це на віки вічні! Ні-ко-му! Кожен у нас зрадник, кожен!» Знаєте, як він плакав тієї ночі? Мати його заспокоювала, я скавчав, як щеня, а він сидів і ридав, а потім устав, узяв стілець, почав у всі щілинки заглядати, а сам себе по голові кулаками гатив — боявся, що записали нас: нещасна людина, так йому страшно було жити на землі, так самотньо… Я пригадую, одного разу до нас його вчитель зайшов, Ройтман, дядя Мотя, теж полковник, його звільнили з органів у сорок дев’ятому, тоді всіх євреїв виганяли, а потім саджали під гребінку… Ніколи не забуду, як батько сховався за шафу, а матері шептав: «Скажи, що мене немає дома, не можу я з ним розмовляти!» А той чув усе, стояв, посміювався, а потім крикнув: «Тебе зразу після мене візьмуть, дурень! Краще поговорив би та рапорт написав…» І — пішов… Батько вийшов з-за шафи, плюнув під ноги і кинувся його наздоганяти, але не зміг… Ну, запитуйте, часу в мене обмаль, на госпрозрахунок сіли, треба крутитися, тільки так і можна» з нашої тмутараканячої сплячки виповзти, якщо не задушать країну квасні недоробки…