Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
Артист попросився на сцену, і Костенко, не принижуючу його чесним словом, пустив, прочитавши в очах злодія таку вдячність, що в клятвах потреби не було; виступив; провели аплодисментами, викликали на біс…
Домовилися, що Кочарян покаже Артиста своєму режисерові. Він, Левончик, годі ще не постановником був, а асистентом; але назавтра Костенкові вліпили сувору догану.
Артиста відправили в Бутирки, та все ж Левон зміг перекинути йому вісточку: «Тримайся, Слава через тебе погорів, відмотаєш строк — жду, постараюсь допомогти, ти цього заслуговуєш, місце твоє — у мистецтві, а коли й ні, то — поряд з ним».
Артист вийшов через місяць після того, як Левона поховали; в Москві, звичайно, не прописували; подзвонив на Петровку, спитав телефон Костенка; побачилися.
— Проти стіни немає смислу перти, — сказав Костенко. — З тупомордими нічого не вдієш… Я подзвоню в Зарайськ, у мене там приятель начальник розшуку, постараюся влаштувати у міський клуб… Освіту маєш?
— Вісім класів.
— Вступай до школи робітничої молоді.
— Зарайський карний розшук захоче, щоб я стукачем у нього став?
— У нього своїх вистачає… А якби й захотів — ти агент солодкий, про такого тільки мріяти можна, — я не дозволив би, тебе на сцену за вуха треба тягти…
— Не вийде, — Нальотов похитав кудлатою сивою головою. — Я тільки під газом розслаблююсь, а тверезий — від очей глядачів серце холоне, двох слів зв’язати не можу…
— Минеться… Ти до Москви приїжджай частіше, щосуботи та щонеділі приїжджай, на концерти ходи, в театри… Грошей не пропоную, у самого немає, наймись ще кудись, там можна підробити… А в театри ходитимеш — напевне гарну молодицю зустрінеш, одружишся… Отоді й приходь до мене, прописку проб’ємо…
Пробивати йому довелося не прописку, а скасування нової статті, яку припечатали Артистові. У клубі, де він почав працювати, був дитячий танцювальний ансамбль, дітки навчалися досхочу, він їм і «полечку» ставив, і «краков’як», закінчували пізно, не хотіли йти від дяді Дмитра… І десь узялися нелюди — маленьку Ніночку, дев’яти років усього, крихітку, тростиночку з кісками, опоганили й зарізали в осінньому безлюдному парку…
Нальотов чекав тиждень, два, пошуки нічого не дали; тоді він намацав малину, купив горілки, прийшов туди гуляти; феня його була унікальною, провів толковищу з місцевими вурками, дістав слід і схопив двох нелюдів — одному шістнадцять років, другому сімнадцять.
Перед тим як покарати псів, узяв у них показання, все як слід, примусив написати, що пили перед злочином, де гуляли, чому на таке пішли; зв’язавши намертво обох сук, не кваплячись сходив додому, взяв магнітофон і записав їхні показання на плівку; слухаєш — серце холоне… Після цього спокійно сунув ніж у горло, навіть на обличчі не змінився…
У місті його судити не наважились — народ відбив би; всі стояли за нього, жінки без упину кричали коло міліції, з обкому комісія приїхала, насилу вивезли до Москви.
Костенко підняв Дмитра Степанова, той підключив колег, боротьба за Артиста тривала рік; мастодонти гриміли: «Самосуду захотіли? Може, лінчувати почнемо підозрюваних?! А де наше головне завоювання — демократичне судочинство!»
Нальотов ставився до всього цього шуму байдуже, ніби справа не його стосувалась; од адвоката відмовився; на суді замість останнього слова поставив молодій судді запитання: «А якби вашу донечку ось так розп’яли, ви також процесуальних норм вимагали б? Чи самі нехристів відсмугували б по очах бритвою? Якщо скажете, що чекали б суду, засуджуйте мене до розстрілу, жити в цій сучій державі не хочу…»
Крутили й вертіли, що, мовляв, він нічого не задумував, в стані афекту все це в нього вийшло, а він стояв на своєму: «Ніякого афекту, все заздалегідь обдумав, бо знав, що пси дістануть виправну колонію, а звідти вийдуть стерв’ятниками, і не одну мою Ніночку уб’ють, а десятки діточок, винних лише в тому, що народилися в нашій країні».
Дали йому строк, але через три роки помилували: все місто надсилало кожного місяця по листу, так Костенко громадськість навчив, у нас головне, щоб каплею довбати, відписуватися бюрократам набридне, придумають щось…
І знову Артист поселився за сто першим, знову йому Костенко допоміг; щосуботи приїжджав до Москви, тут і зустрівся з жінкою — в церкві, де замовляв службу по Кочаряну; тиха, невеличка, в окулярах, викладач хімії в технікумі, Діана Артемівна; одружився, працював у заводському клубі, став авторитетом, не злодійським — ним він був завжди, — а людським.