Таємниця Кутузовського проспекту

Під час полювання за Скрипалем, який перестріляв п’ять чоловік під час нальоту на касу фабрики, коли взяв сімсот тисяч карбованців, пошук привів Костенка в Молдавію.

Опитувати йому довелося найрізноманітніших людей, аж до шофера секретаря ЦК Щолокова; до речі, той і розповів йому дивовижну історію: голова Ради Міністрів Константинов жив у розкішному особняку, а в цьому особняку, у передпокої, ліпленням прикрашеному (музею тут бути б, а не пристановищу бюрократа з челяддю), висіло чотириметрове дзеркало венеціанської роботи, ціни якому не було. А цілодобову охорону молдавського вождя ніс солдатик з глухого села; замерз бідолашний у своїй дерев’яній будці, що продувалася наскрізь сухим зимовим вітром, вирішив увійти до передпокою панського дому, погрітися; було темно, лише у вікні на кухні стирчав огризок проклятущо-жовтого місяця; страж обережно ввійшов до святая святих, і перше, що він побачив, було обличчя чоловіка, який пильно й безвідривно дивився на нього; солдатик ступив крок назустріч начебто знайомому йому хлопцеві, прошепотів відчайдушно «хто йде?», дряпнув крижаними нігтями затвор; «стрілятиму!», ще один крок ступив (коліна тремтіли від страху), а той, схожий на нього, назустріч, ну й бахнув з трьохлінійки.

Дзеркало з шурхотливо-водопадним гуркотом заіскрило на підлогу… Спочатку в місті потішалися з цього, але — як казали бабусі — таке не для забави, на дзеркало гріх руку піднімати, біда буде. І справді — через три дні Константинова вигнали, треба було зміцнювати Інтернаціонал, крісло голови Ради Міністрів завжди віддавали молдаванинові, призначили місцевого Рудя, і Константинов через це помер від серцевого приступу, не зміг пережити образи, та й з особняка прогнали, як тепер людям в очі дивитися?!

Костенко назавжди запам’ятав слова шофера Щолокова: «Можна, звичайно, глузувати й далі над народними прикметами, тільки коли люди з них століттями не сміялися, значить, резону не було… Розбите дзеркало — на горе, так було, є і буде повік». А що? Правда. Спробуй заперечити.

Пояснити не можемо, тому й потішаємось: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи».

Коли ж я відчув страх, подумав Костенко. Сьогодні ранком? Ні. В метро, коли помітив, що за мною стежать? Ні. Цей страх жив у мені з учорашнього дня. Мабуть, з тієї хвцлини, коли Строїлов-старший сказав, що до нього без упину дзвонять. Мабуть, я співставив жорстокість затаєних людей із беззахисною безпомічністю нещасного старого. Так, я за те, щоб висадити в повітря наші жахливі тюрми, що пропахли віковим смородом карболки, крові, затхлості, і побудувати цивілізовані приміщення для тих, хто переступив Закон; різні люди його переступають, з різних причин, та й держава часто винна у тому, що громадяни стають на шлях зла: коли світ незахшцених бідних, яких не тисячі, а багато десятків мільйонів, сусідить із світом упакованих, про соціальну гармонію говорити — це злочин… До милосердя треба звертатися, з Богом іти до кожного, хто опинився за гратами… До кожного? До того, хто згвалтував п’ятирічну дівчинку, також? Чи готує вбивство немічного старого? Мене завжди картали за гнилий лібералізм, але гвалтівників я саджав би на електричний стілець; американці народ віруючий, богобоязливий, але безжально саджають звірів під струм і — правильно роблять. А ми вважаємо, що, коли режим у колоніях буде принизливо-нещадний, це зупинить тих, кого звільняють; не зупинить, зробить ще жорстокішими, ще страшнішими, вб’є усе людське.