Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Як вважаєте — зуміємо?
— Якщо Захід не допоможе — провалимо… Ми живемо в умовах такого безправного жебрацтва, що злість може роз’їсти країну, як іржа… Тільки багаті люди пишуть для дітей казки й пісні, голодні вчать зла й заздрості…
Прощаючись, Костенко міцно потиснув коротку, сильну руку Лібачова-молодшого:
— Скажіть, а що найдужче любив Сорокін? Книжки? Картини?
— Які книжки?! — здивувався Лібачов. — При чому тут картини?! Хто тоді про це думав?! У нашому класі тільки я один жив в окремій квартирі, решта — в комуналках, по п’ятеро в кімнатці… Куди книжки ставити? Де репродукції вішати?! Він холодець любив, оце його пристрасть! Холодець, розумієте?! Я досі такий холодець у кулінарії купую, хоч колись мене розгодували до неподобства, — батько пайок одержував, «лікарське харчування», так би мовити… Мамуня на ньому не лише дім тримала, а й свою сестру з братом у люди вивела… Холодець — оце справжня пристрасть дяді Жені, та ще ансамблі пісень і танців, він танцював, як Бог, усе мріяв на живу балерину подивитись…
10
Коли Зоя Федорова підсіла до столика Сорокіна в Будинку кіно, він відчув у голові тоненький, виснажуючий душу писк. Цей писк, розриваючи скроні, нагадав той, який він ніколи не міг забути: перше бомбування у сорок першому, коли він тремтячими руками смикав шворку чорного світломаскування, раз по раз оглядаючись на підслідчого, що сидів перед його столом, здається, військовий, готував його під розстріл, умовляв узяти на себе шпигунство (раніше мотав на зв’язок з англійцями, потім негайно переробляв на гестапо, довелося переписувати цілий том показань)… Шворка не піддавалася, ніхто не міг і подумати, що фріц прорветься в московське небо, гадали, що це чергова кампанія з цим чортячим світломаскуванням, повисить та й знімуть… Заарештований підвівся: «Давайте допоможу»; Сорокін тоді схопився розлючений, підбіг до дверей, розчахнув їх, загорлав конвою, щоб бігли до нього, а сам накинувся на нещасного, збив його ударом на підлогу й почав бити чобітьми по обличчю, повторюючи слинно-піняво: «Я тобі допоможу, фашистський виродок, я тобі так допоможу, що Лон… Берлін кривавими сльозами заплаче!..» А полковник той, поки був притомний, хрипко видихав сміх — разом з кривавими бульками, що робили його рот проститутським, вульгарним: «Лонд-Берлін, ой, не можу, Лондо-Берлін…»
Сорокін перестав його бити лише тоді, коли бухнула бомба, яка заглушила на мить гавкіт зеніток; прохрипів конвою, який упорався нарешті з світломаскуванням, щоб витяг контру з кабінету, а сам поспішив у підвал, відчуваючи пекуче, хистке тремтіння в суглобах…
…І тут, у Будинку кіно, переживши моторошне відчуття безокого, з лихим запахом (солодке тління) жаху, що супроводжувався все тією ж — на щастя, нікому не помітною — хисткою трясучкою в суглобах, він зрозумів, що коли зараз, негайно, не перейти в лютий наступ, то може статися непоправне: актриса трохи піддала, тут у неї, сучки, всі свої, почнеться скандал, прийдуть лягаві, протокол, «прізвище, ім’я та по батькові», а паспорт на інше ім’я, от і кінець життя, більше не встанеш, каюк…
…Зламавши ще одного арештанта, Сорокін, як завжди, переходив на довірливу дружбу з нещасними, а вони, немовби відкинувши рятівничо-вибірковою пам’яттю кошмар принижень, безсоння, тортур, що передували зламу, йшли на це, поривалися до нього, вважали, що він, Сорокін, єдина жива істота, з ким вони спілкувались протягом місяців, а то й років, тепер же, коли жах скінчився, не може не віддячити за ті признання, які нещасний сам і формулював, старанно виводячи літери учнівським пером.
Саме під час цих співрозмов Сорокін, не налягаючи, дуже лагідно, повертався до самого початку, називав імена людей, що мимохідь згадувались у справі, зацікавлено й доброзичливо розпитував про них, демонстративно закривши папку: «Це не для протоколу, нічого не писатимемо, сам для себе хочу розібратися, поговоримо, як більшовики, — відкрито, без страху…»
Найдужче цікавили його ті, кого жертви називали на самому початку слідства (ще до застосування вищого ступеня застрашливості) як свідків, спроможних підтвердити їхню невинність і вірність справі великого Сталіна.
Коли арештанта було вже зламано і він підписав усе те, що дозволяло доповісти керівництву про розкриття чергової контрреволюційної змови (а це автоматом давало підвищення по службі, премію, квартиру, а може, й орден), треба було створювати заділ на нових вражин.