Таємниця Кутузовського проспекту

— Мабуть, так… Я добре пам’ятаю батькове слово — «знову»… Я, до речі, це припускаю… Сталін зовсім не був монахом… Але, на відміну від Берії, він не був хамом, він, мені здається, хотів любові… І коли жінка поривалася до нього, починався високий зв’язок, не брутальний… Такий зв’язок тримають у таємниці — і мужчина й жінка… ї потім —¦ це мені батько відкрив, — в охороні Берії були сталінські інформатори, тому перелік жінок, яких до нього приводили, лишився в архівах… А сталінського архіву не було, все знищувалося на пні… Відчувався досвід його співробітництва з охранкою…

— Вважаєте, ця версія небезпідставна?

— Певен цього… Інша справа: чи вступив він у цей зв’язок з санкції партії? Чи продав душу дияволу…

— Вас не зачепило, коли батька посадили?

Лібачов посміхнувся:

— Ще й як! У нас завжди б’ють по родичах, інститут заложників, вищий прояв людської злості… Довелося поїхати з дому, працював у тайзі, в Сибіру поступив до інституту, приховав, звичайно, що батька засудили, а коли все відкрилось, я вже дисертацію захистив, за рік упорався, у нас, на моє щастя, бюрократія повільна, гниє, а не діє… Я ще нічого, а як нещасному сину Берії? Чудовий інженер, дуже чесна людина, а живе під чужим прізвищем… А чим він винний? Чи син Ягоди? А того взагалі розстріляли, коли й тринадцяти ще не було… У нас син відповідав, відповідає й відповідатиме за батька — у цьому вся наша вікова жорстокість і дрібне неблагородство… Я пригадую, як батько, хворий уже, його рак з’їдав, телевізор дивився, особливо коли артисти різні виступали, поети… Посміювався презирливо, нігті гриз: «Дружочки мої! Ач, як соловейками розливаються…» Та ось іще що, — обличчя Лібачова стало лагідним, усмішка торкнулася рота, — батько, пригадую, дядю Женю Сорокіна «пересмішником» називав… І справді: він так потішно копіював усіх, хто сидів за столом, так мінявся, зображуючи людей, що, здавалося, в ньому жила не одна людина, а багато абсолютно різних індивідуальностей…

— Він до батька не приходив після того як вийшов з тюрми?

— Та він же помер у таборі… Батькові хтось із стариків про це сказав, начебто лист звідтіля надійшов… Бакаренко, батьків заступник, той частенько до нас заходив… Завжди пляшечку приносив, самогонку сам гонив, як сльоза була, на травах…

— З Бакаренком давно бачились?

— У минулому році…

— Як ви до нього ставитесь?

— Мені здається, його тільки тому й не посадили, що здав батька й дядю Женю Сорокіна… Боязливий він чоловік, але — незлобивий…

Костенко не втримався:

— Цей незлобивий чоловік комісара Савушкіна калошею бив по лобі й під нігті голки заганяв…

Лібачов не здивувався, знизав плечима:

— А що ви хочете? Якби він не вибив з нього показання — самого посадили б… І калошами по лобі били б, і голки заганяли б… Це звичайна річ… І все це може повторитися, якщо Горбачов не зуміє втримати ситуацію років з десять, поки не прийдуть люди, які підкорятимуться закону, а не пахану…