Таємниця Кутузовського проспекту

Ні, сказав собі Костенко, я злякався у ту мить, коли прийняв рішення йти сюди, у Мар’їну Рощу, до Артиста. Я йду до колишнього (чи колишнього? спробуй визначити з гарантією?!) злодія в законі Дмитра Дмитровича Нальотова, якого охрестили Артистом через те, що був схожий на Миколу Черкасова; він і говорив «під нього», і танцював, і вірші декламував, особливо Маяковського — точнісінько як Черкасов у фільмі «Весна».

І йшов він до нього не марнувати час, а домовлятися про те, щоб Артист включився в діло. З Вареновим, Костенко був упевнений, міліцейськими методами не впораєшся, тут треба по-іншому, інакше проциндримо все, а прощення за це не буде…

Чи маю я право, ще і ще раз запитував себе Костенко} чи можна мені, полковникові карного розшуку, сідати за стіл переговорів зі злодієм у законі, навіть коли я поставив собі за мету розгром банди?

По-перше, вкотре вже заперечував він собі, я не полковник, а відставник, тут — дистанція величезна; по-друге, Павло Нілін недаремно написав «Жорстокість» про те, як саме бандит урятував ситуацію в далекому тайговому районі, зруйнувавши спільність своїх співучасників по банді. А хто зараз пам’ятає Ніліна? Або Паустовського? «Государеву дорогу» Пришвіна? Юрія Тинянова? Ольгу Форш? Оце, справді, безпам’ятність! А «Дикий собака Дінго» Фрайєрмапа?

Той же «Верезень-квітень» Кожевникова? Воістину, Івани непам’ятущі! Чи шуліки, що налітають на того, хто впав, — аби тільки свіжою кров’ю пахло… У жодній країні немає таких зашорених груп, як у нас: одні не сприймають того чи іншого письменника, бо він не з ними, другого — тому, що сам по собі, третього — традиціям не вірний, а як їм бути вірним у мистецтві?! Якби були вірні — Пушкіна не мали б, він перший почав писати тією мовою, що й понині немає кращої й сучаснішої…