Без дозволу на розслідування

— Ніхто.

— А коли ми розмовляли по телефону?

— Мати поралась на кухні.

— Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, — ображено сказав слідчий. — Ти де тоді сидів? За столом?

— Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.

Великошич глянув у вікно — Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Антонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.

— Цікаво, — протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. — Дуже цікаво. А це що за писанина? — кивнув на аркуш паперу.

— Занотував дещо, — простяг йому. Слідчий уважно переглянув.

— П'ятого пункту бракує, — зауважив.

— Аби на чотири відповісти.

— А що за буда? Собача?

— Еге, — я байдуже махнув рукою. — Привиділась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.

— Справді собача? — Великошич звів острішкуваті брови.

— Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

— Чому видалось їй?

— Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовенко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.

— Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

Але ж…

— Слухай мене, Арсене, справа надто серйозна, — сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування. — Ти вже маєш попередження. Легковажити неслід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.