Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Ніхто.
— А коли ми розмовляли по телефону?
— Мати поралась на кухні.
— Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, — ображено сказав слідчий. — Ти де тоді сидів? За столом?
— Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.
Великошич глянув у вікно — Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Антонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.
— Цікаво, — протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. — Дуже цікаво. А це що за писанина? — кивнув на аркуш паперу.
— Занотував дещо, — простяг йому. Слідчий уважно переглянув.
— П'ятого пункту бракує, — зауважив.
— Аби на чотири відповісти.
— А що за буда? Собача?
— Еге, — я байдуже махнув рукою. — Привиділась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.
— Справді собача? — Великошич звів острішкуваті брови.
— Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.
— Чому видалось їй?
— Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовенко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.
Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.
— Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.
Але ж…
— Слухай мене, Арсене, справа надто серйозна, — сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування. — Ти вже маєш попередження. Легковажити неслід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.
Зважаючи на досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.
— Як нога? Хірурга не треба? — запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.
— Післязавтра встану.
— Гаразд. Тобі не потрібні справи?
— Ні.
— Я їх заберу, — Великошич звівся, і кімната знову поменшала. — Не забувай дзвонити.
— Чому ви Шепету?.. — не витримав я і набурмосено поцікавився.
— А ти подумай, — відповів багатозначно.
Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і круто змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, живий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скільки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.
Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо ускладнював пошук?
Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв перевірці моїх версій.
Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.
Розділ вісімнадцятий
У місті небагато підприємств і установ. Тому людина, коли влаштовувалась на роботу, довго працювала на одному місці. Це і допомогло мені швидко встановити їздового буди. Я подзвонив на хлібозавод інспектору відділу кадрів. Подумавши, він назвав мені: Сташко Анастасія Данилівна. Зараз пекар, вийшла в третю зміну.
Сташко Анастасія Данилівна… Знову, жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відомих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.
Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жовтим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішувати дерев'яною ложкою — стурбовано дивилася на мене.
— Полежав би.
— Ще буде час і для лежання, — відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.
Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.
— Знову їдеш?! — запитала мати з відчаєм. — А нога?
— Уже не болить.
— Арсене, бережись, — попросила слізно.