Без дозволу на розслідування

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав мені хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті… Саме це суперечило логіці, що ознайомлення з ними побічно підштовхне наше розслідування. Я починав не розуміти Великошича.

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спливало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлення браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу.

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

— Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!.. — і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому поверсі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся білою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витирала полички. Вона першою помітила мене й усміхнулась одними очима.

— Олю, до тебе гість із далеких мандрів, — натякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову — і волосся розсунулось, явилось її радісне лице.

— Ти?! — звела русяві брови. — Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

— Трішки. А ти чим займаєшся?

— Підраховую, скільки і чого продала, — вона поклала зошита під прилавок. — Як там мама?

— Варить варення.

— А я не вмію, — сказала, ніби попередила мене.

— Захочеш — навчишся. Не святі горшки ліплять, — сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв пас, і на півметра поближчав до Олі.

— Чого ти шкутильгаєш?

— Тобі видалось, — заперечив найбайдужіше і тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею — Ти вчора не прийшла.

— Шила плаття, — вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося горобеня. — Тебе інші провідують.

— Хто? — знизав плечима.

— Дубовенко, її дочка, — зауважила насмішкувато.

— А-а, — в нашому місті нічого не втаїш. Звичайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але відкрито не питала. — Дубовенко — до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

— І слони замість неї складатимуть, — сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

— Еге, слони, — мені не хотілося сперечатись, і я з докором глянув Олі в очі.