Без дозволу на розслідування

— Ви давно тут працюєте?

— Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.

— І весь час пекарем?

— До війни — в тістомісах, опісля, до сорок восьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб наглядати за дітьми.

— І багато у вас дітей?

— Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою, — що згадувати. Повиростали, живі-здорові, онуків бавлю.

— А чоловік?

— Загинув на тій проклятущій… — міцно стулила губи.

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої натури для пам'ятника матерям, котрі виходили, поставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

— Ви тільки по місту їздили?

— Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

— І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.

— У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.

— Точно?

— Авжеж, я одна була на всеньке місто, — сказала з погордою.

— Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

— Слухайте, ви з газети?

— Я з міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

— Сорок четвертого… Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко перевела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю злочинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти наслідки. Не терпілося побачити його обличчя і почути резюме стосовно їздового, на якого покладав великі надії. Нараз стало соромно своєї зловтіхи, ніби ми не робили одну справу.

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдання, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній погляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками здавалась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Великошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.