Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Коли б сьогодні пішов дощ, — сказала замріяно, враз перевівши мову на інше.
— Тоді б не перекривали дах, — вдавано занепоївся я.
— Зате погуляли б разом.
Я з вдячністю стис Олині пальці. Їй теж не терпілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилавка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, пропахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смужку на лобі.
— Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий розмір. Он ті, з цегейки.
— Жнива, а ви по шапки, — мовив я.
— Е, готуй сани влітку, а воза взимку, — глибокодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дихнувши запахом пива.
Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.
— Олю, там товар тобі привезли! — гукнула Степанида Трохимівна.
— Зараз, — обізвалася Оля і до мене: — Ти зажди, я скоро.
Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий виявився з рожевою лисиною, а тонкий — надміру кучматий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзеркало, посміхалися, штурхаючи один одного ліктями.
— От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!.. — задоволено прицмокнув лисий. — Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.
— Н-да, Сава майстер на всі руки, — погодився кучматий.
— Це який Сава? — поцікавився я.
— А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.
— Придиба?
— Еге, до війни він трохи кушнірив.
Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пуття не відав, що таке кушнірити, а розпитувати незнайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.
Дядьки повідкачували навушники і знову повдягали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у сорочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.
— Ніби нічого, га?
— Мов космонавти в скафандрах.
— Мою вже курям на сідало.
— Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?
Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.
— Залиште мені, — сказав я.
— А ти хто: ухажор чи її чоловік?
— Чоловік, чоловік, — прийшла мені на допомогу Степанида Трохимівна, зачувши розмову.
Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шапками.
— А ви звідки?
— З Березівки, — оглянувся оцупкуватий.
Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'ятали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство — безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'являлись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.
— Ось і я, — вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи. — О, ти вже продав шапки, — вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску. — Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.
— Не треба.
— Служба не дозволяє?
— І служба.
— Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою. Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.
Розділ дев'ятнадцятий
Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блокпосту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередженість до Кедровськото. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову короткозорість кількість тих, що пропали безвісти по району. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.
І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзвінок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягнутий лише в майку і якісь незугарні штани, з окулярами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.
— Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув, — поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв. — Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьовував од збудження, ведучи мене до хліва.
— Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — заперечив йому.
— Чому? Ти хіба не за поличкою? — насторожився, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окулярів.