Без дозволу на розслідування

— Коли б сьогодні пішов дощ, — сказала замріяно, враз перевівши мову на інше.

— Тоді б не перекривали дах, — вдавано занепоївся я.

— Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пальці. Їй теж не терпілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилавка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, пропахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смужку на лобі.

— Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий розмір. Он ті, з цегейки.

— Жнива, а ви по шапки, — мовив я.

— Е, готуй сани влітку, а воза взимку, — глибокодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дихнувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

— Олю, там товар тобі привезли! — гукнула Степанида Трохимівна.

— Зараз, — обізвалася Оля і до мене: — Ти зажди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий виявився з рожевою лисиною, а тонкий — надміру кучматий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзеркало, посміхалися, штурхаючи один одного ліктями.

— От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!.. — задоволено прицмокнув лисий. — Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

— Н-да, Сава майстер на всі руки, — погодився кучматий.

— Це який Сава? — поцікавився я.

— А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

— Придиба?

— Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пуття не відав, що таке кушнірити, а розпитувати незнайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.