Без дозволу на розслідування

— Багато? — ледве не скочив я на ноги. Вона ствердно кивнула.

— Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась… Ви вчора поїхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала… Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ніби я…

Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гроші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.

— А Шепета теж проводжала Карпаня?

— Тетяна? — навіщось перепитала. — Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.

— Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети… — я зам'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. — Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?

— Ні, — в Дубовенко заблищали сльози на очах.

— І ніколи не виходила заміж? — не розумів, чим викликана її жалість.

— Ніколи, — вона поспішно відвернулась. — її два німці на медогляді… Тетяна була гарна і фуремна.

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубовенко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, засмаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і соромно своїх недолугих підозр.

— Це ваш брат? — запитала Дубовенко, показуючи очима на фотокарточку батька.

— Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попервах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І всеж я поцікавився:

— Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

— Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долюШепети.

— Шепеті ви не казали про гроші?

— Ні, — не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. — Побійтеся бога! Тетяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, — звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи закликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, погано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, коли доводилося торкатись інтимних стосунків міжлюдьми, зачіпати їхні давні й теперішні переживання.

— Вибачте, Ганно Микитівно, робота…

— Я що? Я нічого… Мені Тетяна — наче рідна сестра, — взялася за ручку дверей. — Крім неї і Ніни, в мене нікого. — Прочинила двері, вже намірилась іти, і враз спохопилась: — Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби стояла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся дашок.

— Яка буда?

— Ну, в яких колись хліб розвозили, — пояснила охоче. — Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

— Але ви кажете «ніби».

— Еге, бо ж темно і далеко… Ну, я пішла. Вичунюйте.

— Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і вибавила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на обхід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя, а їй, збезчещеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.