Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Не хвилюйся, більше не оступлюсь.
— Ніби ти оступився.
Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.
— Зачекай, відчиню хвіртку, — мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси. Звулиці кинув погляд на хату — цинкова жерсть сліпуче вилискувала на даху, і наш досі непоказний будинок здавався помолоділим, ніби вбрався у святкові обладунки. А ще новий паркан, фарбована веранда. І лише тепер зрозумів, чому мати настояла на ремонті: в молодих не тільки життя повинно бути гарне. Таки приємно принести дружину в оновлений дім.
Спочатку вирішив поїхати до лісосмуги, оглянути місце, де три дні тому ледве не скрутив собі в'язи. Мало надіявся, що після двох дощів, хай і короткочасних, збереглися чіткі відбитки слідів. Але перевірити не зайве. Я швиденько вибрався на околицю і помчав дорогою на блокпост. Манлива Лебідка залишилась позаду, а вдалині марив березовий гай, оперезаний жовтим паском стерні.
Приглядався до стовпів. Ні на жодному не помітив слідів дроту. Чи поминув його, чи забув якийсаме. Ніякої позначки я не поставив. Шкода. Кляв свій страх і розгубленість. Розвернувся десь за кілометр від полустанка і зупинився, щоб зібратися з думками. Мені ніщо не заважало — на шляху безлюдно. Відтворив у пам'яті події того вечора… Авжеж, я тоді бачив вогні над містом. Виходить, стовп значно ближче. І дерево росло з краю лісосмуги, ніби вибігло з неї.
Поволі рушив придивляючись. На корі обов'язково залишився пружок із протилежного боку, від лісосмуги, де на кільце дроту припало силове навантаження від удару. Так, з дороги мені його не помітити. Он липа. Зійшов і оглянув. Нема. Поїхав далі. Акація. Нема. Дубок, березка, граб… Сторонній людині видалась би дивною моя поведінка: наче вітався з деревами.
Клен на смужці стерні. Підійшов. Є! Кора обшморгнута. І розмиті сліди. З них, звичайно, не зробиш гіпсові зліпки. Моїх теж достобіса. Я подався на протилежний бік дороги, до телеграфного стовпа. На ньому ніякого знаку, тільки ямки на землі. Вернувся до клена.
Ось тут за стовбуром сидів зловмисник навпочіпки, очікуючи, коли з'явиться на шляху світло фари. І тільки я виїхав, як він натягнув дріт і прив'язав.
Я пішов по сліду. Ага, постояв за кущем глоду — і побіг. На стежці в лісосмузі добре розпізнавались засохлі, розмиті відбитки широких носків черевиків. Нападник не вважав за потрібне їх приховувати. Видать, недосвідчений. О, знову зупинився метрів за триста від попереднього місця. Мабуть, стежив, як спрацює його пастка. Топтався. І ніде ні сірника, ні недокурка. Напевне, не курець. Далі сліди тяглися до міста. На жаль, я не міг зробити з них зліпки.
Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щиколотку.
Тепер можна і на хлібозавод.
Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Принаймні як для жінки в її літах треба не менше трьох годин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський проходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.
Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті — я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не вернутись попутною машиною? А й справді! Те мені зовсім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.
Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на столі, як тепер.
Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'язавши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її руками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені починало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.
Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистимрядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола…
Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домівок. Але хліб — у всіх на столі.
Як пахне свіжим хлібом!
Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я прилаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет.І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. Заплющився, щоб запам'ятати її.