Без дозволу на розслідування

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плаття у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ніяково привіталась.

— Я сказала, що в тебе є книга про слонів, — мовила мати.

— Десь на етажерці.

— Нехай пошукає, — і мати залишила нас обох. Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розглядаючи корінці книг.

— Ти любиш слонів? — запитав її.

— Дуже, хоч і не бачила живого.

— А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

— І який слон?

— Великий, три тонни.

— І сумний?

— Чому сумний?

— Мені здається, що всі звірі в зоопарках сумні, — зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

— Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й погрозив мені жартома пальцем.

— Як багато книжок! — захоплено сказала Ніна. — І ви їх перечитали?

— Деякі по кілька раз.

З ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмисне не підказував Ніні, щоб довше затримати в кімнаті.

— Що вам болить?

— Горло.

— Ой, казка «Золотий черевичок»! — вигукнула зраділо.

— Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

— Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, — задиристо тріпнула чорними кучериками.

— А що я обіцяв?

— Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, — насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості. — Глядіть, обдурите— поскаржусь Вірі Матвіївні.

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її — сумнівався.

— Не обдурю, Ніно, — заспокоїв, помітивши порізаний і залитий зеленкою мізинець. — Де це ти покалічилась?

— Траву жала, — перебиралакнижки.

— Ти трохи й мамі допомагаєш;— похвалив її. — Напевне, і чергуєш за неї?

— То найлегше.

— І за тітку Тетяну?

— Авжеж.

— Коли ж ти за неї чергувала?

— Коли?.. — не полишала перебирати книжки. — Навіть позавчора, як ви поїхали.

— Увечері?

— Та ні, довашого другого приїзду, розповідала спокійно, а мені забракло повітря відхвилювання. — Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

— І довго складала?

— Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих…

Ніна схвильовано оглянулась:

— Вам погано? Покликати Віру Матвіївну??

— Ні, ні, Ніночко, — вихопилось у мене ненароком, і в, неї округлились ожинові очі. — Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.