Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Уся повнота влади в Українській державі мала належати Українській Нації, яку (владу) Українська Нація здійснювала через Голову Держави — Вождя Нації, що уособлював її суверенітет і єдність. Державною мовою Української держави була мова українська. Національними церквами в державі визнавалися лише Українська Православна Автокефальна Церква з Патріархом у Києві й Українська Греко-Католицька Церква з Митрополитом у Львові[215].

Існування всіх політичних партій, груп, організацій та ідеологічно вільних гуртів в Українській державі заборонялося. Єдиною ідеологією, що «мала виховувати громадян України, була ідеологія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної організації суспільства була ОУН». Організація українських націоналістів мала служити «підставою державного ладу й чинником виховання нації та організації суспільного життя»[216].

Українське громадянство на час проголошення Української держави мали всі особи української народності, що мешкали у межах Української держави, хоча державні межі України у проекті Конституції М. Сциборським не визначалися. Отримати українське громадянство могли також «особи інших народностей, яких батьки чи вони самі мешкали в межах Української держави з 1 серпня 1914 р.». Утім особам інших народностей, як було зазначено в цій статті документа, могло бути й відмовлено в наданні українського громадянства. Окремому законові підлягали особи єврейської народності[217].

Матеріальна та інша участь чужинців у видавничій і пресовій діяльності допускалася лише за окремим дозволом влади й підлягала її контролю. Приватні освітні установи, а також чужомовне навчання і видання на чужих мовах допускалися також тільки за дозволом влади в кожному окремому випадку та підлягали її контролю. Навіть на прийняття українським громадянином чужоземного ордену потрібен був дозвіл Голови Держави. Цілком зрозуміло, що чужинці, які перебували на території Української держави, підлягали її законам на загальних для всіх підставах, хоча і не користувалися політичними правами українських громадян[218].

У боротьбі за УССД, навіть з огляду на суворість вимог до всіх її учасників, ОУН розраховувала на те, аби мати союзників з-поміж інших політичних сил і визвольних рухів, зацікавлених у розвалі СРСР. У постановах II Великого збору ОУН з цього приводу зазначалося: «Відношення ОУН до інших держав та політичних угруповань вирішуватиметься їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським націоналістичним рухом». І далі: «ОУН поборює всі опортуністичні течії, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СРСР шляхом еволюційних змін»[219].

Проте дуже дивним є переконання керівників Революційного Проводу на чолі зі С. Бандерою в тому, що такими опортуністичними партіями та емігрантськими групами є всі інші учасники українського національного руху, зокрема «дрібно-міщанська група попутників націоналізму А. Мельника, гетьманці, УНР, есери, есдеки, ундисти, ФНЄ, радикали, клерикали та всі ті, що розбивають одноцілий фронт боротьби українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх так званих сприятливих умов»[220].