Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Тепер німці відступали по всій Європі. Робота Комітету з воєнних злочинів стала більш нагальною, а Лаутерпахтові ідеї почали використовувати в роботі Комісії Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів, яку створили рік тому уряди союзників. Міжнародний вимір дозволив поновити контакти з американськими членами комісії і Філіпом Ноель-Бейкером, його колишнім колегою з коледжу LSE, а тепер членом британського уряду, що відкривало доступ до влади і впливу.
У березні 1944 року Лаутерпахт завершив «досить об’ємну статтю» про воєнні злочини, з надією вплинути на рішення, яке може бути ухвалено під час судового процесу. Він запропонував свою допомогу Всесвітньому єврейському конгресові у його розслідуванні звірств, повідомляючи Рахиль, яка знову була у Нью-Йорку, що конгрес доручив спеціальному комітетові розслідувати «жахливі воєнні злочини, які Німеччина вчиняла проти євреїв». Утім, його увагу було зосереджено на захисті окремих осіб, а не етнічних груп чи меншин, чим визнавалося, що Польський договір про меншини не досягнув поставленої мети. Проте становище етнічних груп не можна було ігнорувати, і він вважав, що через те, що євреї були «найбільшою жертвою німецьких злочинів»{209}, буде «правильно», якщо «антиєврейські звірства стануть предметом спеціального розслідування і доповіді».
Лаутерпахт був не єдиний, хто обмірковував ці питання. У листопаді в Америці вийшла друком ще одна книга, яку написав колишній польський прокурор на ім’я Рафал Лемкін. У його праці «Правління держав “Осі” в окупованій Європі» передбачено інший, відмінний від Лаутерпахтового, підхід — із фокусом на захисті груп. Для характеристики цього злочину він вигадав новий термін — «геноцид», знищення груп. Лаутерпахт написав у Кембриджському юридичному журналі статтю з оглядом Лемкінової книжки, у якій натякнув, що не є великим шанувальником його ідей.
Книжка Лемкіна була «показовою» і пропонувала «інформативний» огляд німецького законодавства з «цікавими й обґрунтованими спостереженнями». Це був «безцінний» результат «величезних зусиль і майстерності». Однак тон статті був дещо холодним, особливо щодо нового слова: «Те, що він називає “геноцид”, — це новий термін для означення фізичного винищення націй та етнічних груп». «Він може слугувати науковим історичним фактом, — робить висновок Лаутерпахт, — але неможливо чітко сказати, що ця праця є внеском у правову науку». Він похвалив Фонд Карнеґі за міжнародний мир, за видання цієї книжки, але при цьому не згадав ім’я автора. Оглядова стаття була скептичною щодо нового терміну і його практичної цінності. Підтекст був зрозумілим: Лаутерпахт побоювався, що захист груп може знівелювати захист окремих осіб. Це не мало бути головним завданням відповідного законодавства.{210}
Я говорив про це з Елі. На його думку, те, що батько не згадував ім’я Лемкіна, свідчить лише про «неупереджену академічну оцінку» і нічого більше. «Мій батько ніколи не бачився з Лемкіним, і я не чув, щоб той колись до нас приходив», — додав він.
Я відчував у відповіді Елі якусь неохоту, тож трохи сильніше натиснув на нього.
— Я маю дуже розмитий спогад про те, що мій батько не був дуже високої думки про Лемкіна, — сказав Елі. — Він вважав його радше компілятором, аніж мислителем.
Лаутерпахт-батько не захоплювався концепцією геноциду.
— Можливо, він був проти впровадження у царину міжнародного права такого особистого поняття, як геноцид, не підкріпленого на практиці. Мабуть, він відчував, що цей підхід є нереалістичним і неможливим для застосування. Він був прагматиком, завжди дуже обережним з тим, щоб не заходити надто далеко.
— «Особисте поняття» — тому що воно зачіпало становище його власної родини? — поцікавився я.
— Мабуть, на його думку, геноцид — це було трохи занадто.
— Трохи занадто, тому що неможливо застосувати на практиці?
— Саме так. Мій батько був дуже практичною людиною, і він мав сумніви у тому, чи судді зможуть справитися з певними питаннями, добре знаючи, що вони можуть вирішувати далеко не всі проблеми.
Можливо, його батько побоювався, що підвищення ролі етнічної чи расової групи може зашкодити окремій особі?
— Так, це могло б бути вагомим фактором, — відповів Елі.
Він звернув мою увагу на сьоме видання «Міжнародного права» Оппенгайма, яке було написане після війни і де простежувалася цілковита байдужість до терміну «геноцид». Ця концепція рясніє «прогалинами, штучностями і потенційними небезпеками», і Лаутерпахт писав, що вона може призвести до «відходу» від захисту прав людини.