Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
— Люди почали про мене говорити, тож мені довелося від неї піти. Ця пані була католичкою. Вона казала, що віддасть мене до монастиря. Ми пішли туди разом. Черниці сказали, що приймуть мене.
Монастир знаходився на околиці міста.
— Я вже не пам’ятаю назви того монастиря, — сказала Інка. — Він був зовсім невеличкий, не дуже відомий. Там було дванадцять черниць, що мали зв’язок з єзуїтами.
Інка почала говорити повільно, пошепки, ніби наближаючись до незручної розв’язки:
— Черниці сказали, що я залишуся за однієї умови. Моя родина ніколи не знала про це.
Інка враз відчула якусь незручність, немов от-от мала порушити таємницю, яку зберігала усе життя.
— Вони сказали, що я маю охреститися. У мене не було вибору. Можливо, навіть добре, що я тоді була менш уважною до приписів своєї релігії, ніж тепер. Мені пощастило вирости у не надто побожному домі.
Впродовж сімдесяти років у неї залишалося почуття ніяковості. Жінка мирилася з відчуттям, що заради порятунку свого життя вона відмовилася від своєї релігійної спільноти.
Лаутерпахт, який нічого не знав про те, що відбувалося з його племінницею, якої він ніколи не бачив, вирішив відмовитися від алкоголю і сісти на дієту для схуднення. Це не було за призначенням лікаря, а просто розумною обережністю. Він постановив собі таке, продовжуючи виконувати свої обов’язки у «Домашній гвардії» і обдумувати, що мало б міститися у біллі про права. Він не знав, що 18 серпня забрали його батька. Саме в цей день він надіслав до Комітету з воєнних злочинів у Лондоні меморандум{203}, в якому виклав свої думки про убогість міжнародної практики розслідування воєнних злочинів.
Зі сходу потроху просочувалися якісь новини і чутки. У вересні в «Таймс» з’явилася стаття про звірства нацистів у Польщі. Це запалило почуття спорідненості з єврейськими колегами у Кембриджі, і воно відображене у листі до Рахиль: «Вчора ввечері я пішов до синагоги німецьких біженців на знак солідарності з їхніми стражданнями». Він надсилав посилки з продуктами у порожнечу, у Лемберг, на адресу Давида, не знаючи про реальну ситуацію в місті.
Вже минуло півтора року без жодної звістки від родини. Важко було знайти розради для серця. Лаутерпахт слухав музику, яка породжувала сентиментальні відчуття, викликала спогади про минуле життя.
«Зараз шоста вечора, неділя, і я увесь день постив, — писав він Рахиль у грудні, в день скорботного посту і вшанування пам’яті замордованих у Польщі євреїв. — Я відчув, що мені треба приєднатися до цього»{204}.
Він постійно думав про Львув: «Там мої найдорожчі, а я навіть не знаю, чи вони ще живі. Ситуація там настільки жахлива, що цілком імовірно, що вони воліли б померти, аніж це переживати. Я весь день думаю про них».
Упродовж наступного року напрям війни змінився. Влітку 1943 року Рахиль повернулася до Кембриджа, однак Елі залишився в Америці. Лаутерпахт проводив багато часу у своєму кабінеті, наодинці, слухаючи Баха, працюючи і дивлячись у вікно на садок, спостерігаючи, як листочки на деревах змінюють свій колір, мовчки переживаючи за свою родину, яка застрягла десь у Львові.
Сливки пообпадали, траву косили вже не так часто, проте, коли почали нависати темні зимові дні, Лаутерпахт зосередився на позитивних змінах. У вересні капітулювала Італія. «День бурхливої радості», — вигукнув Лаутерпахт. «Добре бути живим, — писав він, — вперше за довгі роки бути свідком початку падіння зла». Це був помітний знак «торжества прогресивних сил»{205}.
Лаутерпахт прочитав цикл лекцій, аби перевірити нові ідеї захисту прав людини. Робота над проектом зайняла більше часу, ніж очікувалося. Головним завданням було знайти практичний шлях для того, щоб помістити окрему особу в центрі нового правопорядку. Лекція у Лондоні, тоді ще одна у Кембриджі, під час якої він «урочисто» зачитав проект свого Міжнародного білля про права людини. Хтось із присутніх у залі охрестив це «історичним моментом»{206}. Його мислення пішло вперед. «Білль про права, якщо йому судилося набути чинності, потрібно буде забезпечити не лише повноваженнями держави, але й міжнародними гравцями». Це припускало можливість створення міжнародного суду.{207} Він просто описував Елі умови, в яких працював: «Уяви собі робочий кабінет, вікна відчинено, приміщення наповнене наспівами “Страстей за Матвієм” Баха, і збагнеш цю атмосферу».{208}