Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Здолати ці суперечності одним «стрибком» було неможливо: більшість населення навіть не знала, якою мовою розмовляла. Ще один приклад: місце дії — село Уманського повіту Київської губернії, час — пізня весна 1917 р.: «Багато сіл взагалі ще нічого не знало про те, що сталося в Петрограді (тобто про зречення Миколи II. — Д. Я.), ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну раду». Пригадує Н. Суровцева: один із земських агітаторів звертається до селян: «Товарищи поселяне, на каком языке говорить, по-украински или по-русски?» Юрба, що за тих часів і не уявляла, що воно за «украинский», загула: «По-руськи» ... «Як промовляти до вас, — запитувала я, — по-нашому чи по-панськи?» І справа закінчувалася. Усюди, де починали збори ми, вони проводилися «по-нашому»[125].
Це видно з практично позбавленого ідеологічних штампів та кон’юнктурних тверджень дослідження Олександра Старуха. Дослідник цілком слушно констатує:
— «процес творення демократичних інститутів» розпочався на території дев’яти «українських» губерній лише «з падінням самодержавства»,
— на межі XIX—XX століття у зв’язку з переходом людства від аграрного до індустріального виробництва з’явилася «така норма у суспільно-політичному житті, як націоналізм, в якому здійснилося поєднання держави та національної культури».
Саме тому «національне завдання» не могло не стати засадничим для будь-якої політичної сили. На підросійській «Україні» розгорталося два «націотворчі» процеси: з одного боку, «російська держава намагалася створити російську націю «зверху», провести асиміляцію українського етносу»; з іншого — відбувався «процес творення української нації через народно-культурну мобілізацію». У 1917 р., за словами науковця, «український політичний ландшафт» характеризувався такими чинниками:
— мобілізація до армії майже 3 млн чоловіків — найбільш працездатної частини суспільства;
— політична неструктуризованість українського суспільства;
— нездатність українських ліберальних кіл «запропонувати життєздатне рішення українського питання»;
— декларативність програм УСДРП та УПСР у питанні державного статусу України, висування «непевного та малозрозумілого гасла побудови федерації чи то російської, чи то європейської, чи то світової»;
— штучне протиставлення «національного» та «соціального»;
— приписування соціалістами народові «невластивих йому якостей»;
— перманентне відставання «соціалістичного проводу УЦР від перебігу подій» та непослідовність її політики;
— «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання», що обумовило «більшість невдач революції»;
— ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», — з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», — що було «заздалегідь програшним курсом» з точки зору «необхідності побудови національної держави»[126].
Констатація
Якщо немає єдиного «народу», то за визначеним не може бути і його єдиного найвищого органу, а в даному конкретному випадку — ще й «народоправного», бо ніхто і ніколи Генеральний секретаріат не обирав.
Отже, за фактом — і це в кращому разі — з правової точки зору його можна було кваліфікувати хіба як «виконавчий орган комітету національно-культурної організації частини україномовних громадян Росії, які проживали на території дев’яти її південно-західних губерній».
Чергові загадкові «пологи» Генерального секретаріату
Сформулювати заголовок — і нашу головну думку про подальші події — саме в таких словах дозволяє аналіз обставин народження як самого ГС, так і програмної декларації про його діяльність.
Але спочатку декілька слів про народження самої інституції та ставлення батьків-засновників до свого дітища. Потрібні відомості, здається, можемо знайти у відповідному протоколі, але і тут що не слово, то загадка.
Відкриваючи вечірнє засідання 23 червня, М. Грушевський «докладає про створення Генерального секретаріату. На попередній сесії обговорювалась потреба створення виконавчого органу, розмежування функцій законодавчих та виконавчих <...>. Після видання (другого. — Д. Я.) Універсалу Комітет Центральної Ради поставив у чергу се питання. Комітет уважав, що в зв’язку з обставинами він повинен передати свої виконавчі функції новому органові, і вирішив зараз же формувати цей орган під назвою Генерального секретаріату, не чекаючи початку нової сесії, бо тиждень часу між тим моментом і черговою сесією в нинішних обставинах — великий промежуток».