В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Старий гетьман, кожен крок якого ще з 1709 року пильнував царський резидент, не витримав цього остаточного закабалення і 2 липня 1722 року помер. Петро 1 не квапився з дозволом на обрання нового гетьмана і 1723 року на домагання старшини про автономізацію України відповів: «Понеже всем известно, что от времени первого Гетмана Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского все Гетманы являлись изменниками, и какое бедствие терпело наше государство от етого, а наипаче Малая Россия, как еще свежая память есть Мазепи; того ради во избежание в Гетмани зеловерного и известного человека сыскать надлежит, о чем непристранное старание иметь, а пока оний свидется, определено Правительство, дабы лучшие пользу тому краю чинили, и крепкая дана инструкция, и тако оставкы в делах до избрания Гетмана не будет, и для того в сем деле докучати не належить».

Наказний гетьман Павло Полуботок посилав до царя кілька депутацій з проханням дозволити вибрати гетьмана та козацьких послів приймали щораз гірше; виявляючи явне невдоволення. Вельямінов фактично узурпував владу гетьмана, а Полуботка ігнорував, погрожував йому і в гніві відкрив справжні наміри російської політики: «Я бригадир и президент, а ти что такое предо мною? Ничто. Вот согну я вас так, что ы другые треснут. Государь указал переменить ваши давнини и поступать по-новому». На Полуботка в столицю подають донос за доносом. Нарешті, розіславши козацькі полки за межі України, гетьмана і його найближчих соратників грізним покликом вимагають прибути до Петербурга.

Полуботка обвинуватили в державній зраді. Саме тоді було одержано нову чолобитну з проханням повернути відібрані права, надіслану старшинами з військового табору над Коломаком. Петро І так оскаженів, прочитавши ці «неосновательные и противные прошения», що тут же звелів зривати з козаків шаблі — членів делегації було заарештовано й припроваджено до Петропавлівської фортеці. Хвиля цих репресій докотилася і в Україну, звідки під вартою було доставлено до Петербурга Миргородського полковника Д. Апостола, генерального бунчужного Я. Лизогуба, генерального осавула В. Жураковського та інших старшин. Серед царських в’язнів був і майбутній літописець, гадяцький полковий суддя Г. Граб’янка, який підписав Коломацькі чолобитні. Багатьох жертв піддавали тортурам, цар власноручно бив генерального писаря Савича тільки за те, що не зрозумів його відповідей українською мовою. Полуботок наприкінці грудня 1723 року був замордований на смерть. З похмурих казематів не вийшли на світ також управитель Генеральної Військової Канцелярії Д. Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Був намір усіх заарештованих козацьких старшин заслати до Сибіру, але по смерті Петра І їх було інтерновано в Петербурзі й Москві, декого відпущено в Україну, як, приміром Д. Апостола, але залишено закладниками в столиці їхніх синів.

За Катерини І було засновано Верховну Потаємну Рацу, яка розглядала й українські справи. З огляду на загрозу нової війни з Туреччиною 11 лютого 1726 року вона вирішила відновити гетьманство «ради удовольствия и приласкания тамошнего народа». Водночас Рада підтвердила Царський указ 1715 року, щоб полкова старшина (за винятком полковників, яких наставляв цар) вибиралася Малоросійською Колегією спільно з Генеральною Військовою Канцелярією.

В період другої Малоросійської Колегії, що дістала назву Правління Гетьманського уряду, вже по смерті Данила Апостола, таємну службу було перенесено і безпосередньо в Україну. Створена з російських урядників окрема Міністерська Канцелярія або так звана Таємна Експедиція. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярія і не переставала час от часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потряпляли.

За Катерини II централістична політика набрала великих обертів і поглинула остаточно атрибути автономії України-Гетьманат (1764) і Запорозьку Січ (1775).