В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Етнограф Степан Ніс 1863 року організував у Чернігові перший український клуб «Курінь», поширював серед народу українські видання, ходив у національних строях. Навіть це останнє розцінювалося властями як виклик офіційному порядкові. Зрештою Носа «за противоправительственние и малороссийские тенденции» заслали до Білозерська, де він нидів понад шість років. 1862 року потрапив під слідство у справі поширення в народі українських книжок майбутній мовознавець, дослідник українських діалектів Кость Михальчук, який, приїхавши до матері, роздавав селянам Житомирського повіту «Граматку» П. Куліша та низку його видань-метеликів (твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, проповіді Василя Гречулевича, до речі, всі дозволені цензурою).
Заслання українських патріотів на Північ і до Сибіру або й ближчі великоросійські губернії мало, на думку властей, «перевиховати» їх, відірвати від рідного грунту, пригасити їхній ентузіазм, посіяти зневіру та знеохоту до громадської діяльності. Вигнанці зазнавали там принижень, часто жили в злиднях, та найнестерпніші муки терпіли духовні — відрив від України, від праці на її користь, в ім’я її просвітництва і визволення з-під імперських пут.
Митрополит УАПЦ Василь Липківський у проповіді «Життя св. Священномученика Макарія в прикладенні до історії Української Церкви» оприлюднив такий епізод з хроніки потопту українства, дикунський за своєю суттю:
«Коли я був у Лубнах у Мгарському монастирі і хотів піти в усипальницю останнього дійсного Голови Української Церкви — Митр. Йосипа Тукальського, мені сказали, що це ніяк не можна, і розказали таку історію: Колись цар Петро 1-ий, літ 200 тому, заїжджав в Мгарський монастир і, коли довідався, що тут спочиває останній вільний український митрополит, він звелів над його гробом вимурувати стіну в сажень груботи, щоб, як він казав, цей митрополит повіки звідси не виліз, щоб замурувати й саму думку Українського народу, що в них коли знов може бути вільний Митрополит і вільна церква, але от, хоч наша церква, як ці мощі св. Макарія, лежала майже 300 років без Голови, але думка нашого народу відродити свою вільну церкву, на чолі з вільним Митрополитом, не вмерла».
Павло Чубинський писав з нетрів Архангельської губернії, що довкола «пустиня человеческой мисли», нарікав на те, що засланий без слідства, суду і навіть, не відаючи своєї провини.
Звичайно, найбільшою провиною молодого патріота було написання вірша «Ще не вмерла Україна…», що став гімном для всього свідомого українства. Хоч сам він у цьому ніякої вини не добачав, бо це був його природний вияв любові до рідної України, для якої він працював.
А в листі до двоюрідної сестри Лесі — такі поривання на Україну: «Хотів би працювати в рідному краї… Бути там, моє миле товариство, де всі близькі сердцю, — де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віконвічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де всю ніч темнесеньку співають дівчата. А тут — лишенько…»
«Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського… Високий, чорнявий з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди, — такий привабливий образ цієї людини доносять до нас «Спогади» Софії Русової.
— Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні». Та заслання (1862–1869 pp.) підірвало здоров’я і звело його дочасно в могилу 26 січня 1884 року, за день до 45-ліття.
Іншого речника національного відродження Олександра Кониського 1863 року також заслано на Північ, спочатку у Вологду, а пізніше ще за 205 верст, до Тотьми.
У 60-ті роки був висланий за межі України на Воронежчину член Старої Київської громади Борис Познанський. Його товариш по громаді Іродіон Житецький пізніше був засланий у Вятку й Астрахань. Колишній член студентської Київської громади Володимир Малавський заарештований 1877 року й засуджений на каторгу в Сибір, 33-річним помер у Шліссельбурзькій фортеці.
1870 року до Сибіру було заслано Івана Прижкова, російського історика й публіциста, який підтримував національні змагання українців. Він був автором прокламації «Лист до громади» українською мовою, з якою звернувся до українського народу зі сторінок «Колокола» (1870). Помер у Сибіру.