В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Десять років заслання відбув діяч Київської та Одеської громад Микола Ковалевський.
1-го червня 1878 року відбулися масові арешти членів Одеської громади, і не одному з них прослався шлях на заслання. Уряд непокоїла назва цієї організації, бо вже саме слово «громада» несло в собі поклик до народоправства.
Список тих, кого відправили на заслання, можна поповнювати й поповнювати. Це й лікар-Опанас Михалевич, що в 1878–1885 роках стояв на чолі «українофільського гуртку» в Слисавет-граді (до Сибіру його заслали після дворічного ув’язнення в Одеській тюрмі). Це й Іван Карпенко-Карий, якого за надання притулку Софії Русовій, що перебувала під гласним наглядом поліції, 1884 року вислали до Новочеркаська під такий же нагляд на три роки. І філософ Володимир Лесевич, засланий в 1879–1881 pp. до Сибіру. І діяч Одеської громади Володимир Мальований, який двічі звідав «Сибір неісходиму». І Севастьян Ільяшенко, який перевозив з-за кордону заборонену літературу, в тім числі видання Т. Шевченка, був засуджений на 15 років і помер на Карійській каторзі. І брати Жебуньови — Леонід, Микола і Сергій, які за ходіння в народ були запроторені до Сибіру. І так тривало до самісенького краху самодержавства. Уже 1914 року, приміром, засновник і редактор журналу «Українська хата» літератор Павло Богацький був засланий до Наримського краю.
Взагалі ж каральні акції щодо українських письменників, починаючи від Шевченка й братчиків, велися з особливою послідовністю, жорстоко й невідступно.
Мав рацію Л. Бурчак, з сумом зауважуючи на сторінках журналу «Украинская жизнь» (1916, № 2): «Биографии украинских писателей — скорбние страници, и, перечитивая их, знакомясь с тем, как жили и работали такие хорошо всем известние люди, как Коцюбинский или Гринченко, можно только удивляться, откуда брали сили, как могли дать то, что ими сделано».
Начальник Київського губернського жандармського управління генерал В. Новицький звинувачував поета В. Самійленка, що той, мовляв, займається «малороссийскими гадостями». Це по суті був офіціальний імперський погляд на українське письменство. В мемуарах В. Новицького «Из воспоминаний жандарма» є цілий розділ " украинофильство в Києве», що мало на меті «распространение и утверждение в Малороссии понятий об обособленности, самостоятельности Украини».
То з жандармським конвоєм на заслання, то в еміграцію, а то формально добровільно на переміщення кудись на службу, подалі від Києва, було звичайним явищем.
Так, з особистого наказу Олександра II 1875 року Михайла Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. Одночасно цар «височайше повелеть соизволил» вислати Драгоманова в адміністративному порядку, «если пребивание его в том крає признано будет вредним». Не чекаючи, поки його під вартою повезуть на північ чи схід, Драгоманов виїхав на захід і прожив на еміграції до кінця своїх днів. Коли він оселився в Софії, то царський уряд вимагав від болгарських властей його видачі Росії.
В еміграції опинилися Федір Вовк, Микола Зібер, Антін Ляхоцький, Сергій Подолинський, Агапій Гончаренко. Василя Доманицького було засуджено на заслання на Північ, згодом замінене трирічним перебуванням (по суті — висилкою) за кордоном.
Десять літ перебував на висилці з Києва Іван Стешенко.
Архип Тесленко, один з найвитонченіших прозаїків, назвавши свою повість «Страчене життя», ніби окреслив цими словами і свою власну долю переслідуваного жандармами, і долю всіх ратіїв української літературної ниви. Адже класик нашого письменства, змучений арештами, засланнями на Північ та злиднями, згас на тридцятому році життя від сухот, які дістав по тюрмах та пересилках.
Понад двадцять років провів по тюрмах та на засланні в Сибіру видатний поет і публіцист Павло Грабовський, який там постійно страждав від розлуки з Україною, від принижень, від суворого клімату і нестатків. Гіркий біль вчувається в його листі до Бориса Грінченка: «Не дуже давно у мене народився син, і дружина моя, шануючи Вас, назвала його Борисом; маленьке, а все посміхається; та й се мене якось не радує, болить душа без святої волі, братерства, а де їх взяти? Не знаю чому, але ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз. І може, літа тут виною, а, може, те що занадто втомився, бо сподівання всі мої даремні були».