Вибрані твори в двох томах. Том 1

Пам’ятаю той вечір останній, як з тобою прощалися ми, як на нас налетіло повстання і зробило чужими людьми.

Ти ридала, зітхала без ліку, припадала до грудей моїх...

Та від тебе пішов я навіки у поля до пожеж золотих.

Тільки сльози текли непомітно, щоб повстанці не бачили їх, і все снилися очі блакитні, твоє плаття, і губи, і сміх.

Пролетіли ті дні, пролетіли, як і щастя моє золоте...

І незнана, невидана сила на полях України цвіте.

Де несли ми на луни металу своє серце на вістрі ножа...

Ах, нужди ти ніколи не знала, і тому мені стала чужа.

Ти чужа цій невиданій силі, що мене захопила в полон.

Твої губи солодкі і милі не всміхнуться при громі колон. Ти мені не всміхнешся ніколи, твої очі — ненависть і жах: на твоє, на поміщицьке поле ми приїхали на тракторах. .

Ех, ви коні, залізні ви коні!

Ви примчали на слово: “Добий!” Вам чужі ці вузенькі долоні і цей стан і гнучкий, і тонкий.

Що ж ти дивишся все на дорогу, мов чекаєш на месників рать, і про наймита, про молодого, ти не хочеш уже споминать.

Замела всі дороги пороша, рать не прийде, — вона у землі. Золота ти моя і хороша, мої ручки ворожі, малі.

Ти за нами не йшла до загину, хоч і очі любила мої,

А була б ти мені за дружину, якби виросла в бідній сім’ї.

Не забуть мені вечір останній, як з тобою прощалися ми, як на нас налетіло повстання і зробило чужими людьми.

Повертався я пізно додому, снігу падала срібна імла...

І жебрачка, так страшно знайома, мені руку свою простягла.

Глянув я і завмер... А у неї підігнулися ноги... Що це?..

Чорні вії у срібнім інеї впали тінню на жовте лице.

Я не встигнув її підхопити, тільки слухав, як серце гуде.

А навколо гриміли копита, пролітало життя молоде.

Я стояв біля мертвої жінки, що її нам лишили мерці, й так покірно лягали сніжинки і не танули їй на лиці.

Потім — люди, швидка допомога, білі ноші і знову імла,

і поїхала в дальню дорогу та, що серця здолать не могла.

Одгриміли прощально копита... Тільки сніг замітає сліди...

Хто ж сказав, що не можна любити тих людей, ще не знали нужди?

Москва.

Лютий, 12, 1930

ЮНІЄ

Леліє, льоналю, леліє!..

Життя — не омана, не дим,

коли і цвіте, і юніє

над краєм щасливим моїм.

Леліє, льоналю, леліє, люлю, золотане, люлю.

Ніхто так любить не уміє, як я Україну мою.

Над нею не квіти, не мрії, електрика, радіо, дим.

Од соняшних крил Індустрії юніє над краєм моїм.

Сміється подолана доля, що нам не сміялась давно.

І віє пестливо із поля в розчинене синє вікно.

1 віє, і кличе, і тоне, як пісня, що лине здаля.

То тракторні вийшли колони в пахучі і теплі поля.

На них парубки і дівчата, на них і цвіти, і стрічки, а жовто-блакитна, проклята, Вкраїна іде до ріки,

іде і хитається... Брате!

Ой сину!.. Все ближче ріка... Хтось плаче: “Вкраїну розп’ято!..”

І трусяться шкельця й рука...

Над нею кривавеє небо повстання останньої гри.

“Не треба, тебе нам не треба”, — гримлять їй услід трактори...

Це ти: куркулі і каліки, це ти нас гнітила колись.