Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Наче серце її відчувало, що недовго так жити йому.
“Я прощаю тобі, чорнобривий, доля в нас до могили одна”.
І покірно, і навіть з любов’ю біль од нього приймала вона.
її
Однієї жагучої ночі, коли зорі липневі цвіли, коли рухи повільні дівочі повні млості й бажання були,
коли тіні таємно глибокі од дерев простягались до ніг, і солодким хвилюючим током кров буяла в серцях молодих,
коли думать не хочеш про Лету, все прекрасне, у всьому везе, познайомили хлопці поета з робітницею із ХаПеЗе47.
Він сказав, що колись був робочим, що багато в них рідних є тем.
Під червоною хусткою очі засіяли привітним огнем.
Простягла, наче брату, долоні:
“Я багато вже чула про вас”.
І всміхнулися губи червоні, ніжні губи, без штучних прикрас.
Подивилась так близько в обличчя, од очей тих спинився мов час... “Знаю я, ви поет робітничий, та давно одірвались од нас.
Вам незручно?! Ховаєте очі, що колись часто снились мені?!.
Не для того ж були ви робочим, щоб тепер потопати в багні.
Хто співав: “Революція — мати”, і про “неньку” співає в цей час?!.
Я давно це хотіла сказати і нарешті побачила вас.
Ваші вірші, ранішні, хороші, нас хвилюють, за серце беруть...
Так невже зіпсували вас гроші і жінки перетнули вам путь,
що не те ви співаєте, друже, чим живуть наші соняшні дні?!.
Ви для нас не чужий, не байдужий, вас нам жалко!.. Повірте мені.
Не відходьте, мій любий поете, ми зустрілися не для образ.
Ви од мене тепер не втечете, не на те познайомили нас”.
Він на неї дививсь, як безумний, серце билось, палало лице...
Ах, покинути парк би цей шумний і ніколи не думать про це...
Полетіть би кудись, як лелека, щоб не бачить очей цих огні, тільки б слухать, як зорі далекі десь пливуть у страшній глибині...
Він пішов би од дівчини радо, щоб забути і сором, і жах.
Та була невідомая влада в цих звичайних її словах.
В них була і суворая сила, й тиха ласка, жадана до сліз, наче це не вона говорила, а всі ті, з ким він змалку ізріс...
Як прощалися, тихі очі наче звали до дальніх мет...
Тої ночі, липневої ночі, йшов не п’яний додому поет.
Вдома очі не плакали карі, не кричав, не гримів він кругом і міщанських пісень на гітарі перший раз не співав перед сном.
А на ранок сказав він дружині: “Хочу бути я іншим, і от, щоб не плакали очі ці сині, я поїду робить на завод.
Ти чекай і не думай нічого.
Як колись з фронтового вогню, я вернуся з вогню заводського у червону столицю мою”.
Вдалині димарів силуети, там Лисиче, і потяг, і дим...
Знову верби шумлять над поетом, і сіяє Дінець перед ним.
Він стоїть, і в уяві безсонно підіймаються грізні ті дні.
Тут зима пролітала Червона в безнастаннім гарматнім огні.
Тут стояли колись ешелони, і повстанці в лахматих шапках на невидані зоряні гони пробивали багнетами шлях...
З ними йшов він у гуркоті сталі на далекі розривів мечі.
Тут колись офіцерів немало розстріляли вони уночі...
Все пройшло. Одлетіли ті гули, і на всьому нового печать.
Тільки верби одні про минуле над Дінцем по-старому шумлять...
СЕРЦЕ
Солодко й тоскно, ах...
Це кохання нестримано лине.
І розлука встає, як жах.
Срібло озер України в твоїх очах, єдина!
Під нами — сніг
пломенистий, котяться гами до ніг.
Над нами — туманна блакить.
Це місто шумить і шумить,
велике
північне
місто1.
Я став за токарний
верстат 2 для того, щоб бути робочим, щоб марно не плакали очі над морем кривавим страт...
Я хочу усе зрозуміть, щоб бути, як сніг той
іскристий, що стеле під ноги блакить.
А місто шумить і шумить,
велике
північне
місто.
Обличчя в тумані чиє?
І хто з ким на соняшнім герці?
Я стримаю серце своє,
українське
розхристане
серце.
Я стану таким, як Еллан.
Це лице його рідне і добре... Проведи ж ти мене крізь туман, перший хоробрий!3
О, усмішки твоєї блакить і голос, що падає дзвінко!
Ти казав, що не можна любить Революцію й жінку.
Що не можна дивиться на бурі крізь усмішку кармінних губ...
І здригалися брови хмурі й непокірний білявий чуб.
Хай же слово, як молота льот, протинає стихії тумани.
Я до тебе прийду крізь завод, лиш не кидай мене, Еллане!
А вона стоїть і кличе:
“Ти мій, ти навіки мій!”
І на владне рум’яне обличчя впали тіні солодкі од вій.
1 хитаюся я... Два магніти: Революція і любов.
Пам’ятаю... акації... літо, коли місто взяли ми знов, коли прапор червоний під крики з виконкому зірвав отаман, і було так туманно й дико дивитись на ями ран, на обличчя розстріляних долі, на тих, що вмирати вмів.
47
Харківський паровозобудівельний завод.
227