Ключ від чужого замка

Лариса швидко принесла келишок, але один:

— Я не п'ю, то ти вже сам.

Гість не став розпитувати про причини, налив собі в чарку коньяку, пригубив і поставив на стіл.

— Там у тебе на стіні фотографія Сидорова… У мене такої немає, то, може, ти мені її дала б, якщо в тебе є інша.

— Є, чого ж. — Вона притьмом зняла фотокартку і віддала її гостеві.

— А я тобі ось цю привіз — пізнаєш? — гість дістав з бокової кишені фотокартку, на якій стояли, обнявшись, двоє молодих людей у однакових смугастих робах.

Лариса вдивлялася в фотографію, ніби відшукуючи щось у найвіддаленіших закапелках пам'яті:

— Я, здається, десь її вже бачила, колись, давно… Оце зліва — татко, а справа — ти, дядю Миколо…

— Ну авжеж, власною персоною. Квітень 1945 року, нас тоді знімав якийсь американський фотограф — і не обдурив, приніс-таки знімки наступного дня, два, один залишився у мене, а інший має бути у Сидора…

— Я щось давно її вже не бачу, та й не дивно, — адже переїздили не раз. Батько ж будівельник — ніколи не сидів на одному місці.

— То можеш залишити собі на пам'ять.

— А як же ти, дядю Миколо, вона ж і для тебе дорога?

— Це копія, я спеціально перед поїздкою сюди зробив, думаю, може, у вас загубилася.

— Як добре, що ти це зробив! — Жінка притулилася йому до плеча і заплакала. Рясні сльози котилися у неї з очей. — Мами не стало, татка не стало, і наче світ перевернувся, спорожнів — нікого, ні душі — тільки ти, дядю Миколо, лишився.

Чоловік дістав хустинку, витер сльози — спочатку Ларисині, а потім — непомітно — свої. Він ніжно гладив її по голові, як пестив би свою рідну доньку, заспокоюючи: минулого не повернеш, та й не треба минуле повертати, бо не таке вже й красиве воно було. Вони сиділи так довго, притулившись одне до одного, аж поки старий не порушив мовчанку:

— Ти вже давно сюди переїхала?

— Та ось уже скоро рік… Одразу після смерті татка. Він тут в обласній клініці лежав, а я в Олександрівні жила — та ти ж знаєш…

Старий хитнув головою.

— Він, звичайно, вже на пенсії був, але ще працював — його цінували як спеціаліста, тому й не поспішали І випроводжати, а йому робота подобалася. Одне тільки — у відрядження треба було їздити. Він з них завжди повертався втомлений і розбитий. А той останній раз поїхав він сюди, в область, і не був удома всього день, а повернувся і все: «Серце болить», — скаржився. А через день його паралізувало, та так паралізованого до клініки і відвезли. Лежав він там тижнів зо два, наче легше стало, він вже виписуватися збирався, а лікарі казали: полежте, тут догляд спеціальний — коли треба, то чи укольчик, чи крапельницю поставити. І я так думала, що там. Йому краще. Працювала, на суботу та неділю — до нього:? чи сиру з базару, чи малинки — тоді саме ягід повно було. Він усе нахвалитися не міг, яка яв нього донька хороша. А тоді якось посеред тижня одержую телеграму, виявляється, він медсестру попросив дати: «Приїзди терміново, дуже потрібна». Він їй про це вранці сказав, у вівторок, а у неї чергування до вечора. Так вона — це вже потім мені розповіла — послала її зранку в середу. Я під вечір з роботи повертаюся, аж у поштовій скринці записка лежить: зайдіть на пошту за телеграмою. Ну я, зрозуміло, бігом, бо як знала, що з батьком щось недобре, а прочитала — від серця одлягло: сам же він пише, отже, живий. Останній вечірній автобус вже пішов, то я на ранок налаштувалася, збігала до начальниці відпроситися, сказала, що завтра на роботу не вийду. Та першим вранішнім і поїхала, а о восьмій вже під дверима стояла — поки відчинять… А вони як відчинили та спитали: до кого, а я кажу: «До Герасименка», а вона, ця жіночка: «До Герасименка, до Герасименка… Якщо до Герасименка, то просили до завідуючого зайти…» Я до завідуючого, а він каже: батько ваш учора увечері помер…