Ключ від чужого замка
- Автор: Тимченко Віктор
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0064-0
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Ключ від чужого замка». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному детективі на широкому політичному тлі розкривається одна із граней «психологічної війни», яку ведуть західні спецслужби проти нашої країни.
— Ми ж з ним напередодні зустрічалися, — розповідав Пересунько, — з Янюком. Я до нього спеціально зайшов попередити, щоб тихо-мирно все обійшлося, адже громада в законному порядку не зареєстрована. Але ж це похорон, тому вирішили, що коли хочуть батьки Андрієві ховати його за сектантським обрядом, то нехай ховають, але щоб далі похорону діло не пішло. Янюк мені все те пообіцяв — він завжди обіцяє, з усім погоджується, — але ж я сам глянути пішов… Та й, знаєте, — Пересунько якось знітився, — мені треба було туди піти, бо Андрій, як ще я в школі працював, у моєму класі вчився — здібний був хлопець, у відмінниках ходив, аж поки за біблією всього не кинув. Так що, Ігоре Костянтиновичу, — Пересунько одним ковтком випив півсклянки води, — якщо став він віруючим, то тут, знаєте, не лише Янюкова, тут і моя, вчительська, вина є…
Вони поговорили з Пересуньком години зо дві, а тепер Юркін намагався систематизувати все почуте.
… Людей зібралося, як для похорону, небагато — чоловік з п'ятдесят-шістдесят. В основному бабусі й дідусі. Наймолодші — видно, Андрієві брати. Не у вірі, а рідні. Посередині закрита труна: голова пояснив — вигляд у покійника непривабливий, загинув у бійці, а потім ще й упав метрів з чотирьох на бетон. Тому відкривати труну не радили — для батьків це зайві переживання. З'явився ще один молодий на вигляд чоловік, одягнений трохи не траурно, але… За описом, який зробив голова, Юркін зрозумів — Бурроу. Ну що ж, цього треба було сподіватися. Для цього «журналіста» і смерть — не смерть, а сенсація. Голосить мати, голосить батько. Підходить Янюк, заспокоює: радійте, що син у кращому вже світі, бо святий був. Ну ясно, мученик за віру, святий… Десь на подвір'ї вже накривали столи.
Юркін уявив, як у ресторані Янюк цідив лимонад: справді не п'є чи тримав марку перед гостем?
Почалося відправляння обряду: говорять про те життя, котре значно краще від цього, про страждання, які випадають кожному на віку, і ними перевіряється віра в господа бога; тим, кому відкрився дух святий, хто здатен говорити іномовами, тим муки і навіть сама смерть не страшні. Андрієві відкрився бог…
Мати, притнута Янюковими наказами, плакати перестала, але сльози душили: рідний син, хоч би виплакатися дали… Починає промову Янюк. Довгі фрази, пересипані цитатами з біблії. Головне — тон: наче на мітингу виступає. Голос різкий, неприємний: Андрій постраждав від властей за віру, Андрій став жертвою насилля… Утиски з боку держави… Без нагляду вже й поховати не можна — промовистий погляд убік Пересунька, який уособлює сьогодні тут, на похороні, владу.
Янюк без упину говорить вже хвилин двадцять. Раптом, справді раптом, бо з присутніх, здається, так ніхто і не зрозумів, звідки з'явилися сокири, і кілька дебелих чоловіків заходилися відривати віко домовини. Не витримала — заголосила мати, кинулася до труни, Янюк притримав її за плечі. Мить — і віко злетіло. Мати відсахнулася, одвернувся батько… З останніх рядів — коли він встиг? — до труни протиснувся Бурроу і клацнув фотоапаратом.
Потім Бурроу зник, а Янюк все говорив і говорив. Що керувало ним? Тільки злість за якусь образу? Усвідомлення своєї безкарності? Відчуття тут, перед «братами», своєї сили?
«Хто він такий, Янюк? — вже вкотре запитував себе Юркін. — Звідки в нього стільки зненависті до Радянської влади, до народу, до країни, де він виріс? Адже воював, кров проливав, раз стільки нагород з фронту приніс…»
Думки перервав стукіт у двері.
— Можна до вас, Ігоре Костянтиновичу, — пролунав голос Жигаліна.
— Та заходь, раз прийшов. З чим ти? — спитав Юркін, і сам здивувався абсурдності запитання.
— Я не хотів учора вам казати, але тепер… Гадаю, що це може стосуватися нашої справи.
— Викладай, чого замовк.
Жигалін сів навпроти Юркіна, склав по-школярськи руки на стіл і почав розповідь:
— Тут один німець з ФРН з'явився, на прізвище Меркс, з туристичною групою приїхав. У них за програмою чотири дні в Запоріжжі. Так морока з ним…
— І яка ж в тебе з ним морока, Сашо?
— Та не в мене — гід хвилюється. Зник він, Ігоре Костянтиновичу. Дві ночі вже не ночував. Поснідали, група в автобус і поїхала на екскурсію, а цей Меркс щез. Гід вже і в лікарні, і в міліцію зверталася. Нарешті подзвонили навіть до нас… Отака справа…
Юркіну надмірна стурбованість Жигаліна здалася дивною, і він усміхаючись запитав:
— То що ж тут має цікавити Комітет державної безпеки? Хай ним «Інтурист» опікується, краще екскурсії проводять…
— Та знайшовся ж він — з Янюком зустрічався.
— Де?
— На квартирі у віруючої однієї — Лариси Сидорівни Герасименко. Це від Янюкової хати хвилин п'ятнадцять пішки.