Двоє під однією парасолькою

— А я тут при чому? — запитав Вадим, заздалегідь готовий до будь-якої капості і з боку дівчатка, і з боку братика.

— Ви ні при чому, а мені як? — Дівчатко знову потрясло брата вільною долонькою — зовсім по-жіночому, по-дорослому, підперши щоку. — Клопоту з ним знаєте скільки?

— Не знаю, — сказав Вадим і на всяк випадок роззирнувся навсібіч: наче нікого довкола, спокійно.

— І добре, що не знаєте, — закивало дівчатко. — Так я до вас у справі. Він вертоліт на вашу ділянку запустив, а мамка за вертоліт мені всипле…

— Який ще вертоліт? — розлючувався збитий з пантелику Вадим, навіть встав. — Який вертоліт, запитую?

— Зелений, — спокійно пояснило дівчатко. — Із гвинтом.

— Знаю, що із гвинтом! А танка він сюди не запускав? Бомби не кидав?

Кричав і сам розумів, що смішний: на кого кричить? Однак не міг зупинитися і кричав не стільки на кого, скільки для кого — для себе надривався, себе заспокоював, а точніше, подібно до самурая, приводив у бойову готовність.

А дівчатко, яке звикло, видно, до різних коників меншого братика і вміло його заспокоювати не гірше за тих Макаренка із Сухомлинським, і тут терпіння не втратило.

— Танка не запускав, — відповіло воно на прямо поставлене запитання. — Танк дома залишився, в ящику. А бомби він робити не вміє. Поки що. І я не вмію. Ви вже дозвольте зайти, забрати вертоліт. Перепаде ж мені… А я помітила, куди він упав.

Вадим нарешті зрозумів, що дівчинка має на увазі дитячу іграшку, а зовсім не військовий вертоліт, до гвинта набитий десантниками. Зрозумів він це, і йому стало весело: ну й ну, брате, незабаром немовлят боятися станеш, мимо ясел пройти не зможеш — тільки з охороною.

— Шукай, — дозволив він.

— Я через хвіртку, — зраділо сказало дівчатко і побігло уздовж паркана.

Бігла дівчинка в доброму спортивному темпі, і братик не встигав за нею, ноги у нього ще повільно рухалися, і тому частину шляху вона тягла його волоком — за руку, що не заважало йому зосереджено смоктати палець, ніяк не реагуючи на незручності пересування.

Поки вона поспішала до хвіртки, поралася з засувом, Вадим стояв на своїй галявинці і думав, що все взаємопов’язано і даремно він розслабився, пустив дівчатко на ділянку: напевне, вона — із клона, і братик звідти ж, а щодо бомби бреше, вміє вона бомби робити і одну несе за пазухою. Зараз шпурне, все навкруги вибухне і з кущів бузку полізуть Вони на чолі з “адідасами”. Але дівчатко поблизу мало мирний вигляд, бідний мінімум матерії на сарафані виключав будь-яку можливість заховати бомбу, а братик взагалі був голий, і Вадим заспокоївся. В усякім разі, ситуацію він контролював, готовий до будь-якої несподіванки.

— Як вас звати, дядечку? — запитала дівчинка.

Вона дивилася на Вадима знизу вгору, усміхалася — зуби у неї були дрібні і гострі, а ще Вадим задоволено відзначив, що одне око у неї голубе, а друге — каре. І в цьому видалося йому щось диявольське, як нещодавно вогненно-волосу дівчину біля сосни відьмою уздрів.