Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Адже ж є що згадати, точить якийсь шкідливий черв’ячок з тих пір…
Давним-давно, ще в студії, саме перед вступними екзаменами в Строганівку його перший учитель — дідусь тепер, під вісімдесят йому, провідати б, а все ніколи!.. — сказав Вадимові:
— Знаєш, що погано, Вадику? Дуже швидко ти себе знайшов… Та що там швидко — з ходу… Одного тобі, напучуючи, побажаю: нехай тебе уліво-управо пошпурляе.
— Це як? — не зрозумів Вадим.
— А як з жінками… — учитель не вибирав порівнянь, не щадив юності, а можливо, навмисне примушував червоніти улюбленого учня: — Однією все життя ситий не будеш.
Пригадується, пересмикнуло тоді від скромної аналогії сімнадцятирічного юнака, чистого, як гірський кришталь, але виду не подав, запитав тільки:
— А якщо будеш?
— Тоді не уявляй себе знавцем, сиди тихенько! — Люті в учителя завжди донесхочу було, він і письма навчав так же — тільки батогом не сік. — Який ти художник, коли не кидало тебе від кохання до кохання, поки справжнє не знайшов, єдине… А до нього продертися треба.
— Могло і зразу пощастити…
— Не вірю у “зразу”! Звідки ти знаєш, що пощастило, коли порівнювати ні з чим? Я ж кажу: це як із жінками… — І додав, заспокоюючись: — Настане час — сам збагнеш. Тільки б не пізно… А чому розмову завів? Талант у тобі бачу…
Тоді запам’ятав дуже міцно одне: про талант. Завжди неприємне відкидаєш, відбираєш те, що серцю любо. Так і жив, про талант пам’ятаючи, гладенько жив. І в Строганівці ні праворуч, ні ліворуч його не кидало, йшов як ішов, і ніхто його за це не осуджував, навпаки, за приклад ставили: мовляв, яка цільність натури! Не те що в тих, хто спочатку в одну крайність упадає, потім в іншу, а в результаті — нуль без палички. І ще виправдовуються: шукаємо, мовляв, себе. Пошук, товариші, повинен бути плановим. Не сліпі кошенята — по різних кутках тикатися. Беріть приклад з Вадима Таврова! Рівняння — на маяк!
Зізнайся, маячок, гордий був цим?
Гордий, гордий, навіщо приховувати…
А що ж з певного часу сумніви стали долати? Що ж розмова ця давня з учителем із голови не йде, у подробицях пригадується? Чи світло в маяка послабло, напруга впала? Та ні, з напругою — порядок, двісті двадцять. Тільки щось світити нікому…
До речі, чому не одружився, коли вже згадувати учительську аналогію? Не знайшов на кому? Зручна відмовка… Можливостей — знову-таки “до речі” — вистачало, годі скромничати, ні зовнішністю, ні розумом бог не зобидив. І вже збирався кілька разів — пам’ятаєш? Як не пам’ятати… Та об’єктивні причини. Одна з кандидаток, наприклад, не туди, куди слід, посуд ставила чи ось ще меблі любила переставляти: одноманітність їй, бачите, не подобалася, набридала. Інша… Ну, добре, про іншу не будемо, тут — боляче. Тут сам винен. Хоча, втім, причини схожі…
Ти звик бути сам, Вадимчику, звик спати сам, вранці на самоті прокидатися, снідати, все ставити, куди належить раз і назавжди, працювати звик сам і допускав когось до себе і себе до когось лише на час, на строк “від” і “до”, самим тобою відмірений. Добре це, Вадиме, скажи?
А, власне, що поганого? Звичка — друга вдача, а вдачею він і похвалитися може, цілісністю і міцністю. Не вдача — брила гранітна…
Так що ж ця брила, цей пам’ятник тріщинки почав давати? Недобре. Непорядок. Майже три дні твоє могутнє терпіння випробовують якісь мамині дітки, а ти вже — лапки догори: бігти треба, робота не йде!
Але ж не йде…
Різко підвівся, вдивився в картон. Так, невдача. Не вийшло, настрій підвів. Сьогодні. Буває. Завтра цього не буде… А етюд — погань.
Підчепив на пензель чорної фарби, хрест-навхрест перекреслив написане. На сьогодні все. Пішов обідати, відпочивати, валятися на траві. Як там у поета: “Щасливий тим, що обіймав жінок я, м’яв квіти і валявся на траві…” Крім жінок, щастя — попереду.
Після пакетно-вермішельного обіду роздягнувся до плавок, як ті хлопці-вивідувачі, й улігся загоряти посеред ділянки, добре, що сонце ще високо було і пекло по-справжньому. Улігся на траві, на живіт, маківку білою кепочкою, передбачливо з Москви привезеною, прикрив — щоб, боронь боже, тепловому удару не статися! — приступив до читання виявленого на терасі древнього номера “Науки и жизни”, в якому затримався на статті про телепатію і телекінез — явища непоясненні, а отже, шкідливі і ненаукові, на думку автора статті. Своєї думки з цього приводу Вадим не мав, не думав про те раніше, а тепер вірив авторові на слово.