Корабель з райдужними вітрилами

По правді, мене їхня розмова вже не цікавила. Я думав, до якої межі одна людина може брати на себе відповідальність за дії і долю іншої людини з тим, щоб робити це на користь, а не на зло? Я не вмію так гарно висловлювати свої думки, як це робить Максим, чи Кирило, чи й інші хлопці та Іржик, і, по правді, часом навіть добре вивчений урок я не можу переповісти так, щоб вчитель одразу ж зрозумів, що я знаю матеріал, знаю, але не вмію до ладу переповісти.

От, скажімо, таке. Я капітан футбольної команди. Я відповідаю за дії і вчинки кожного гравця, я повинен все передбачити, але навіть коли я все передбачу, то, по правді, всього зробити самому мені не вдасться. У мене не двадцять дві ноги і не двадцять дві руки, і не одинадцять голів, а лише одна. І кожен гравець в команді діє самостійно, часом всупереч моїм бажанням — теж правильно, а часом неправильно. І неправильно не тому, що хоче зробити щось всупереч моїм вказівкам і бажанням, а неправильно тому, що не зумів зробити як слід. А часом йому здавалося, що я помиляюся і він зробить краще, зробивши всупереч мені, а виходить гірше…

Якось на тренувальній грі я пішов по центру, навмисне не швидко пішов, щоб дати змогу підтягнутися нашим крайкам і виманити, розтягнути їхній захист. Виманити із їхнього штрафного майданчика і розтягнути вздовж поля, щоб самим мати оперативний простір. І показав нашим крайкам помахом руки, щоб вони вперед не дуже висовувались, бо як тільки я комусь підпасую м'яч, а він в цей час висунеться занадто вперед, їхні захисники одразу ж зрозуміють цей нехитрий маневр, зроблять ривок вперед, і. один з наших крайків, той, що буде без м'яча (не можу ж я один м'яч відпасувати одразу обом крайкам!), одразу ж опиниться в офсайді. Здавалося б, не мудра штука, а Жора Конопелько чомусь у відповідальний момент рвонув вперед з копита і… звичайно ж, опинився у офсайді.

Хто винен? Він чи я? З одного боку — він. А коли по правді, я картав себе за те, що не зміг врятувати цю атаку, цю добре організовану комбінацію. А я ж — капітан, я відповідаю за все. Але ж виходить, що тут є не лише один бік і другий бік, а ще якийсь бік, і коли з того боку подивитися, Жора мав би не на мене покладатися, а мати власну голову на плечах. Якусь ініціативу виявити розумну, чи як це назвати!

І де закінчується ініціатива, а де починається шкідлива самодіяльність?

Або у нас в сім'ї. Будемо дотримуватись футбольної термінології. Мій тато — «капітан» нашої сімейної «команди». Він все обдумує, вирішує, він за все вболіває і за все відповідає. А Валерій тоді, коли закінчував десятирічку, коли був таким, як я чи трохи старшим, він, припустимо, був звичайним рядовим «гравцем» нашої сімейної «команди». І от тато як «капітан» велів робити йому те і не велів робити іншого, і Валерій робив, як веліли. Тато був певен у тому, що не помиляється, що робить все на користь і нашої «команди» в цілому, і на користь Валерія, як рядового «гравця». І тато звелів Валерію подавати документи в технологічний інститут. Тато вважав, що так буде найкраще. Тато знайшов ту найвигіднішу точку, з якої найзручніше пробити «по воротах». Тато «подав» Валерію пас, Валерій «вдарив» і «забив» гол. Валерій став студентом, потім інженером, Валерій здобув вищу освіту, і вся наша сімейна «команда» мала б радіти. І, звичайно ж, вона на якомусь етапі раділа! А от минув якийсь час і виявилось, що «гол», забитий Валерієм, недійсний, що Валерій «забив» його з офсайду. Хто винен? Тато як капітан чи Валерій як рядовий гравець? Розумів тоді Валерій, що буде цей гол з часом не зарахований, чи не розумів? Чи йому було байдуже? Він не хотів, ліньки йому було обміркувати все по-своєму, чи він не хотів дратувати тата? Чи боявся його?