Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Я спробував заперечити. Ну, не те, що заперечити, а… як би це сказати, я спробував знайти інший варіант:
— Іване Івановичу, офіцер теж учитель. А крім того, захист Батьківщини — це такий обов'язок, з яким ніщо ні в яке порівняння не йде. Але коли б вас тоді викликали в райком і сказали, що Батьківщині доконче потрібні не командири, а…
Я відразу не міг підшукати потрібну професію. Іван Іванович зрозумів мене:
— Та хто завгодно! Хоч би й підмітальник вулиць. Для нашого покоління не було — «хочу», для нашого покоління на першому плані стояло — «треба».
— А для нашого? — запитав я.
— Е ні, — замахав на мене руками Іван Іванович, — ти мене на слові не лови. Я й на гадці не мав протиставляти своє покоління вашому. Немає поганих поколінь. Але кожне покоління має своїх соколів і своїх вужів. І це ви вже самі розбирайтесь, що має стояти для кожного з вас зокрема на першому плані: «хочу» чи «треба». Найкраще — коли ці два поняття співпадають, але не завжди так виходить…
Треба!
Мені на душі стало затишніше. От і розмова начеб була безвідносною, а все йшлося про мене. Справді, коли я позбавлений дуже багатьох «хочу», то «треба» теж можуть зробити людину щасливою. От як полковник Швецов. Я буду щасливим від самої свідомості, що я комусь — «треба».
Але сьогодні увечері, десь за годину до того, як з роботи мала повернутися мама, прийшла Іржик і… зробила мене нещасним.
Вона прийшла і сказала мені:
— Максиме, я люблю тебе…
І для чого я перепитав:
— Що?
Хіба я не почув її слів? Вона могла зледве ворухнути губами, вона могла тільки подивитися мені в очі, і я б все одно почув її. А вона взяла і сказала:
— Максиме, я люблю тебе…
Мало в мене горя від того, що я люблю її?..
І коли я перепитав:
— Що? — вона не стала зводити все на жарт, як це було між нами десятки разів, а повторила знову і знову:
— Максиме, я люблю тебе…
Я хотів цього і боявся цього. Досить з мене було й того, що я любив її…
Що таке любов чотирнадцятирічної дівчинки до чотирнадцятирічного хлопця? Що, крім посмішки, може вона викликати у дорослих людей? Ні, ні, я знаю, дорослі не такі вже й жорстокі в цих питаннях. У них достає такту не сміятися відверто над такою любов'ю, вони вміють навіть якось своєрідно шанувати її, називають «першою любов'ю», відрізняють її від звичайної дружби… Навіть хороші і розумні книжки написані на цю тему. Шекспір, в ім'я цієї першої любові, не пожалів Джульєтту і послав її на смерть в ім'я торжества цієї любові… І є ще хороша книжка «Дика собака Дінго, або Повість про першу любов». Але… Коли по чистій совісті, то хто з дорослих сприймає таку любов всерйоз?
Але я знаю Іржика і знаю себе. Яке я маю право на любов Іржика? Може, з її боку це навіть не жертва, може, вона щира, може, вона й справді любить мене, але… У нас в житті різні бігові доріжки. Вони паралельні, ми можемо бути весь час поруч, але саме тому, що ці доріжки паралельні, вони ніколи не перетнуть одна одну. Ми не зустрінемось. Їй — бігти і бігти, а не штовхати попереду себе крісло на колесах, в якому сидітиму я. Я нікому не дозволю котити своє крісло. І я сказав їй:
— Можу тобі запропонувати лише свою дружбу. Я люблю іншу…
Іржик розсміялася мені в обличчя:
— Максиме, не бреши, будь ласка, ти зовсім не вмієш брехати!
— Ні, ні, — наполягав я. — Та дівчинка живе в Сибіру…
— Хай собі живе, — вперто сказала Іржик. — А я любитиму тебе тут!
КИРИЛО КУЛИЧЕНКО
— Ніхто ніколи не знає, де знайде, а де загубить. Вадик Іванов буквально звалив мене з ніг такою своєю заявою:
— Кирило, ти мав пробачити мене.
— За що?
— За те, що я вважав тебе дурнем, базікою, нікчемою.
— Ага, — сказав я. — Може, ти будеш настільки люб'язним, що поясниш мені, з якого дня, числа поточного місяця ти перестав мене вважати дурнем, базікою і нікчемою? І ще дозволь поцікавитися, до якої розумової категорії ти відносиш мене зараз? Скільки часу мені буде потрібно, щоб опинитися в сонмі геніїв?
Вадик таких розмов, звичайно, не любить, і коли я, за його ж таки висловом, почав «видрючуватись», він сказав: