Корабель з райдужними вітрилами

Вовка саме впустив ложку під стіл, а Женька по вуха вимастився в сметану.

— Мамо, — голос у Валерія став суворим і рішучим, — ніхто дітей одразу туди не повезе. Спершу я поїду туди сам, розвідаю, як там, а потім викличу Свєту з дітьми…

Щодо батька, то він бив на розсудливість Валерки: що він там робитиме, він, людина з вищою освітою?

— Що доведеться, — безтурботно пояснював Валерка, — висаджувати в повітря скелі вибухівкою, валити столітні кедри, складати шпали чи ще там щось…

— І для цього треба було п'ять років навчатися в інституті, здобувати вищу освіту? Щоб по всьому, на порозі свого тридцятиріччя, маючи сім'ю, двох малих дітей, маючи спеціальність, роботу, кооперативну квартиру в одному з найкращих міст світу, раптом стати різноробом?!

— Одне з найкращих міст світу чудово обійдеться без моїх послуг. От побачиш, що ніхто навіть не помітить, що в місті стало менше на одного посереднього інженера-технолога легкої промисловості. Що ж до вищої освіти і спеціальності, то краще було б мені її взагалі не здобувати, бо не моя це справа, не люблю я своєї спеціальності…

— Рубати ліс і класти шпали чи лупати скелі краще?

— Не знаю, не знаю! Але їду, щоб щось пошукати для душі і, може, й навчитися того, що буде мені любим…

Тато знову і знову повертався на те місце, казав, щоб Валерій подумав над тим, що буде, коли кожен інженер раптом захоче, щоб його використовували як різнороба?

Але й цим тато не міг переконати Валерія:

— Не побивайся, тату, всі інженери не подадуться в різнороби, а на мені одному світ клином не зійшовся. І чого ти не думав про інтереси держави, коли буквально заштовхував мене в той інститут?

Вони здорово посварилися і вже тиждень, як не можуть один одного переконати, а мама, так та просто плаче, і очі у неї буквально не просихають.

Я розповів про те, що сталося в нашій сім'ї, своїм найближчим друзям — Максимові і Кирилу Куличенку. Тепер я можу з певністю назвати їх своїми друзями, бо за якихось кілька місяців відбулося стільки подій, стільки всього змінилося, я, непомітно для самого себе, навчився бачити все зовсім іншими очима.

І от, коли я їм розповів про Валерієве рішення, Максим несподівано для мене сказав:

— Батько твій, безперечно, в чомусь має рацію. Хіба це добре, коли інженер бере в руки кайло?

— Виходить, краще йому залишитися в місті і знову кожного дня ходити на роботу, від якої йому щелепи судомить?

— Я цього не сказав, але мав би він подумати про все це раніше.

— Коли?

— Та хоча б тоді, коли був таким, як ми. Років в тринадцять-чотирнадцять, найпізніше в п'ятнадцять.

— Тоді для нього, крім баскетболу, нічого не існувало.

— Як зараз для тебе нічого не існує, крім футболу?

— Не зовсім так. Футбол для мене не хобі, а моя майбутня професія.

— Ти в цьому впевнений?

По правді, тут мені на душі стало зовсім зле. Максим зачепив те, чого я сам ніколи не наважуюсь торкатися. Справді, чи я в цьому впевнений? Що коли це для мене просто гра, не спортивна гра, а гра дитяча, гра, від якої я маю задоволення зараз і зовсім не певен, чи ця гра стане справою всього мого життя. Думати? А що придумаєш? Певен, що й Валерій в нашому віці не був таким уже й бездумним. І йому, мабуть, хотілося все життя вкидати м'яч у корзинку. А потім… Кирило, як завжди, відбувся жартом: