Корабель з райдужними вітрилами

— Але ж чому ви поїхали? Ви мріяли стати вчителем, отже, вам треба було вчитися… Що, вас романтика спонукала втікати з дому на далеку будову?

Іван Іванович розсміявся:

— Максиме, та я й слова тоді такого не знав! Що таке романтика, навіть не здогадувався. Просто — відчув, що треба. Руки там робочі були потрібні, і хоч вони в мене на той час ще не дуже міцні були, але й мої руки згодилися. Коли людину до активної дії спонукатиме лише сама романтика і нічого за тією романтикою не буде, то… — Іван Іванович махнув рукою. — Пісні різні романтичні, гітара, димок багаття, невідомі краї… Це, як би тобі сказати, опереткова романтика. За нею не треба їхати за тридев'ять земель. Досить взяти в неділю рюкзак, вкинути туди десяток картоплин, бляшанку консервів, перечепити через плече гітару, сісти на електричку, від'їхати кілометрів двадцять від міста, знайти якусь галявину, розкласти багаття, напекти картоплі, побренчати на гітарі і… Матимеш романтики повну торбу. Але такий, з дозволу сказати, «романтик» добре знає, що увечері він повернеться в затишну квартиру, увімкне телевізор, напустить у ванну теплої води…

— Але ж чому стільки говорено про романтику?

— Чому? Я, старий буркотун, цього не розумію, тут ми з тобою стикаємось у різних вікових категоріях, і я тобі з позиції літньої людини щось не те кажу. Романтика хай собі буде, але її не треба шукати і підпорядковувати їй свої вчинки. Треба діло робити…

Я розповів йому про Валерія, старшого брата Олега Борщова, і запитав його, що він думає про Валерине рішення їхати на БАМ.

Іван Іванович знизав плечима:

— Звідки я можу знати, як розцінювати таке рішення цього хлопця? Я ж його не знаю. Може, він з таких, що справді шукають своє місце в житті, помиляються, набивають гулі на лобі, знову шукають… Але чи не задовго? Чи задумувався хто-небудь з них над тим, у що обходяться їхні пошуки державі і народові? Багаті ми стали, народ гроші на нас витрачає, від нас користі ждуть, віддачі, а ми… Ми — шукаємо! Чого? Себе? Своє місце під сонцем? Місце, де від нас найбільше користі буде? Для душі своєї щось шукаємо? А чи не задовго шукаємо? І чи думаємо над тим, у що обходяться такі от «пошуки»? Думати треба, де ти потрібніший для всіх, а не для себе. Я, коли з Комсомольська повернувся, до педучилища вступив. Почала моя мрія здійснюватися: три роки — і я вчитель. Вже навіть про заочний курс університету почав думати. А як на другий курс педучилища перейшов, викликають мене в райком комсомолу: «Комсомолець Швецов, Батьківщині потрібні червоні командири. Сам бачиш, як збираються чорні хмари на горизонті. Ось тобі путівка у військове училище. Треба…» І — прощай, мрія про затишний клас і професію вчителя. Не здійснилася моя мрія. Але хіба я схожий на нещасного невдаху, обійденого долею тому, що мрія моя не здійснилася? Треба було — і з мене вийшов непоганий командир…