Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
І комсомольський квиток мені вручили не за те, що я можу багато чого в мріях, а за те, що я зможу щось корисне зробити в майбутньому. Але що, що, що?
Море не для мене… Ні капітаном, ні боцманом, ні юнгою я не вийду в море ніколи.
— Чому? — запитав Марко Ісайович. — Все наладиться! Ти станеш на ноги, ти підеш, побіжиш, стрибатимеш. Невже ти мені не віриш?
— Ні, — сказав я.
Це було жорстоко, але тепер я мав право на таку жорстокість. Тепер між мною і Марком Ісайовичем не лежало ніяких неприємних недомовок, тепер Марко Ісайович знав, що я не писав того листа в міністерство, не скаржився на нього. До речі, Толя Юхимець, коли заходить до мене і застає Марка Ісайовича або коли Марко Ісайович заходить і застає Толю — тепер Толя чесно дивиться в очі Марку Ісайовичу, а той добре розуміє, як все сталося…
Мені сподобався хлопець, який за дорученням райкому комсомолу вручив мені комсомольський квиток. Чимось цей хлопець нагадував Валерія Петровича Сахненка, хоча Сахненко робітник, а цей, його звали Сергієм Ковальчуком — студент політехнічного інституту. Він приходив разом з Ніною Олешко.
Не знаю, може, дорогою Ніна його добряче проінструктувала, але тримався він дуже просто, невимушено, ніби мав справу не з чотирнадцятирічним інвалідом, який, коли йому потискали руку, не зміг навіть встати з елементарної ввічливості, а із звичайним хлопцем, таким, як ті, що юрмилися біля мого крісла на колесах. Були при цьому Олег, Кирило, Толя, Вадик, Іржик…
Він вручив мені комсомольський квиток, міцно потис руку і сказав:
— Я певен, що ти, Максиме, виправдаєш високе звання комсомольця!
— Як? — впритул запитав я його.
Це було жорстоко з мого боку, я знаю. Я помітив, як хмарка розгубленості, коли не ляку, напливла на обличчя Ніни Олешко, відчув, як знітилися хлопці, але… Запитав — бо запитав. Цей Сергій Ковальчук одразу ж, як тільки переступив поріг нашої квартири, сподобався мені. Він ще й рота не розкрив, а я відчув в його особі розумного хлопця. І я собі подумав, коли я не помиляюсь, коли він справді розумний, цей член бюро райкому комсомолу, то…
Він повинен знайти якусь не стандартну відповідь, без того поросячого оптимізму, яким люди так охоче відгороджуються від усіх складностей в житті. А раптом він почне: «От видужаєш, докладеш всіх сил… Знаєте, наша медицина найпередовіша в світі, наші лікарі чудеса роблять, вилікують тебе! І тоді…»
І тому я запитав: «Як?» Це я щиро запитав, не тому, що в мене заговорила жорстокість, а що це було жорстоке запитання, я відчув і зрозумів пізніше.
— Як? — перепитав мене Сергій, але не видно було по ньому, що запитання застало його зненацька і він розгубився. — Як? А ти сам подумай — як. Хай це буде твоїм першим комсомольським завданням. Ти круглий відмінник, я знаю. І чи мені тобі говорити, що комсомолові, народові, країні потрібні не лише дужі руки і прудкі ноги. Повір мені, що розумна світла голова теж може для чогось знадобиться.
Останні слова він говорив вже зовсім не урочисто, а навіть ніби жартома, сам всміхався, і я бачив, як усмішки полегшення розпливлися по обличчях і Ніни Олешко, і всіх моїх друзів, і та незручність, що виникла після того, як якусь секунду моє питання: «Як?» висіло в повітрі, випарувалась.
А потім всі розійшлися, і я зостався сам, але питання: «Як?» вже не покидало мене. Спасибі тобі, Сергію Ковальчук, що ти не відіслав мене позичати оптимізму у Павки Корчагіна. Я думаю, що людина, яка потрапила в моє становище, мусить сама, без чиєї б то не було допомоги, відшукати в собі свого власного Павку Корчагіна. В яку б скруту не довелось потрапити людині, їй доведеться починати все з самого початку. Починати самій… І ніякий Павка Корчагін їй не допоможе, не візьме на свої плечі ще й мій тягар. Павка Корчагін може надихнути, підштовхнути, допомогти зробити перший крок, а йти доведеться самому.
Йти.
Але чому йти до якоїсь мети треба обов'язково ногами? Голова, як сказав Сергій, тут відіграє не останню роль. Голова моя може придатися. Вона принесе користь і комсомолові, і народові, і країні. Але як? Маєш, комсомолець Максим Грабченко, своє перше комсомольське завдання. Списуйся з корабля з райдужними вітрилами на берег і шукай свого місця в команді справжнього житейського корабля.
Ким ти будеш? До чого лежить твоє серце? Може, не поспішати з цим питанням? Адже я не маю сумніву в тому, що більшість моїх ровесників, однокласників, хоч вони здорові, дужі, «рукаті-ногаті», як каже Іржик, хоч для них відкриті всі дороги і, практично, вони можуть стати всім, хто ким захоче, але вони ще не задумувались над цим, ким вони стануть після закінчення школи. Вони вважають, що у них є час. Може, й так. Для них час є, бо вони, коли хтось з них спершу помилиться у виборі професії, потім згодом зможуть її поміняти. От брат Олега Борщова — інженер, раптом робить відкриття, що ніякий він не інженер і майже в тридцять років збирається міняти професію.