Корабель з райдужними вітрилами

— Я певен, що ти, Максиме, виправдаєш високе звання комсомольця!

— Як? — впритул запитав я його.

Це було жорстоко з мого боку, я знаю. Я помітив, як хмарка розгубленості, коли не ляку, напливла на обличчя Ніни Олешко, відчув, як знітилися хлопці, але… Запитав — бо запитав. Цей Сергій Ковальчук одразу ж, як тільки переступив поріг нашої квартири, сподобався мені. Він ще й рота не розкрив, а я відчув в його особі розумного хлопця. І я собі подумав, коли я не помиляюсь, коли він справді розумний, цей член бюро райкому комсомолу, то…

Він повинен знайти якусь не стандартну відповідь, без того поросячого оптимізму, яким люди так охоче відгороджуються від усіх складностей в житті. А раптом він почне: «От видужаєш, докладеш всіх сил… Знаєте, наша медицина найпередовіша в світі, наші лікарі чудеса роблять, вилікують тебе! І тоді…»

І тому я запитав: «Як?» Це я щиро запитав, не тому, що в мене заговорила жорстокість, а що це було жорстоке запитання, я відчув і зрозумів пізніше.

— Як? — перепитав мене Сергій, але не видно було по ньому, що запитання застало його зненацька і він розгубився. — Як? А ти сам подумай — як. Хай це буде твоїм першим комсомольським завданням. Ти круглий відмінник, я знаю. І чи мені тобі говорити, що комсомолові, народові, країні потрібні не лише дужі руки і прудкі ноги. Повір мені, що розумна світла голова теж може для чогось знадобиться.

Останні слова він говорив вже зовсім не урочисто, а навіть ніби жартома, сам всміхався, і я бачив, як усмішки полегшення розпливлися по обличчях і Ніни Олешко, і всіх моїх друзів, і та незручність, що виникла після того, як якусь секунду моє питання: «Як?» висіло в повітрі, випарувалась.

А потім всі розійшлися, і я зостався сам, але питання: «Як?» вже не покидало мене. Спасибі тобі, Сергію Ковальчук, що ти не відіслав мене позичати оптимізму у Павки Корчагіна. Я думаю, що людина, яка потрапила в моє становище, мусить сама, без чиєї б то не було допомоги, відшукати в собі свого власного Павку Корчагіна. В яку б скруту не довелось потрапити людині, їй доведеться починати все з самого початку. Починати самій… І ніякий Павка Корчагін їй не допоможе, не візьме на свої плечі ще й мій тягар. Павка Корчагін може надихнути, підштовхнути, допомогти зробити перший крок, а йти доведеться самому.

Йти.

Але чому йти до якоїсь мети треба обов'язково ногами? Голова, як сказав Сергій, тут відіграє не останню роль. Голова моя може придатися. Вона принесе користь і комсомолові, і народові, і країні. Але як? Маєш, комсомолець Максим Грабченко, своє перше комсомольське завдання. Списуйся з корабля з райдужними вітрилами на берег і шукай свого місця в команді справжнього житейського корабля.

Ким ти будеш? До чого лежить твоє серце? Може, не поспішати з цим питанням? Адже я не маю сумніву в тому, що більшість моїх ровесників, однокласників, хоч вони здорові, дужі, «рукаті-ногаті», як каже Іржик, хоч для них відкриті всі дороги і, практично, вони можуть стати всім, хто ким захоче, але вони ще не задумувались над цим, ким вони стануть після закінчення школи. Вони вважають, що у них є час. Може, й так. Для них час є, бо вони, коли хтось з них спершу помилиться у виборі професії, потім згодом зможуть її поміняти. От брат Олега Борщова — інженер, раптом робить відкриття, що ніякий він не інженер і майже в тридцять років збирається міняти професію.