Корабель з райдужними вітрилами

І я зовсім не каюсь, що сказала йому тоді: «Максиме, я люблю тебе!» Я його таки справді люблю і буду любити, яким би він не був. Встане він на рівні ноги чи залишиться довіку сидіти в своєму кріслі на колесах — я любитиму його.

Максим стає нестерпним. І зі мною і насамперед з Кирилом. Бо ні в кого немає стільки терпіння, і ніхто з нас (я маю на увазі хлопців, бо сама з Максимом ще якось справлюсь!) не знаходить контрзаперечення, коли доводиться сперечатися з Максимом, так, як це робить Кирило. Кирила не «заведеш» і не зіб'єш з пантелику, він зможе відстояти свою думку і не перестає впливати на Максима, вимагати, щоб той сам себе переконав, що він практично здоровий, щоб отак просто встав і пішов. До речі, саме Кирило, який у житті не робив фіззарядки, а на уроках фізкультури вантюх вантюхом, посміховисько якесь, торба, а не хлопець, і ось цей Кирило примушує Максима робити фіззарядку і цілий комплекс вправ, які сам розкопав у якомусь журналі і приніс Максимові.

Саме тоді, як вони цей комплекс розбирали, нагодився Марко Ісайович, послухав, послухав, а тоді сказав:

— Кирило, тобі після закінчення десятирічки треба подати документи в медичний інститут. Тільки в медичний інститут! Ти чудово вмієш розмовляти з хворими і переконувати їх…

— Він навіть гіпнотизувати мене пробував, — криво всміхнувся Максим.

— І ти даремно не піддався його гіпнотизуванню, — цілком серйозно сказав Марко Ісайович.

— Який з мене гіпнотизер, — махнув рукою Кирило.

— А ви думаєте, — оглядаючи Максимові ноги, провадив Марко _ Ісайович, — що гіпнотизер — це якась надлюдина? Насправді в гіпнозі немає ніякої таємниці, і гіпнотизером може бути майже кожна людина, і майже кожна людина піддається гіпнозові…

Максим і вчепився в оте «майже»:

— Так-от, я та людина, що зостається по той бік тих, що «майже» можуть бути загіпнотизовані, а Кирило той, що «майже» може загіпнотизувати…

— Треба вірити і хотіти, — лагідно нагадав Марко Ісайович. — Але Максима, коли він впреться, не так легко збити з плигу.

— Вірити? Вірити бездоказово? Це вже щось релігійне. Тільки релігія вимагає вірити без доказів. І от вірять різні там…

— Як ти мене не розумієш, — з гіркотою сказав Марко Ісайович, проводячи загостреним держачком свого молоточка по босій підошві Максима, — як ти мене не розумієш! Я маю на увазі зовсім іншу віру…

— У всемогутність медицини? — хмикнув Максим. — Як же я можу в неї повірити, коли…

— От бачиш, — все лихо в тому, що я, мабуть, не вмію тебе переконати. А от Кирилові, коли він стане лікарем, вдасться багато чого такого, чого так і не навчився, не зумів я…

— Марку Ісайовичу, про що ви говорите? — навіть з якоюсь образою сказав Кирило. — Про яку лікарську кар'єру Кирила Куличенка може йти мова? Я ж обов'язково щось переплутаю, випишу не той, що треба, рецепт, і вже перший мій пацієнт — тю-тю…

Кирило якимсь надзвичайно точним рухом показав, де опиниться його той перший і, мабуть, останній пацієнт. Ми засміялися, і розмова перейшла на інше.

Я не знаю, ким буде Кирило, але я після тієї розмови раптом відчула, що можу стати лікарем. Яким? Не знаю. Безперечно, хорошим, бо інакше я б за це діло взагалі б не бралася, але от якого профілю… Цього я не знаю. Спершу б вилікувала Максима, а потім… Але що я таке кажу: «Спершу вилікувала б Максима…» Значить, йому б довелося чекати ще довгих вісім років… Так, так, довгих вісім років. Коли не більше. Ще три місяці нам навчатися у восьмому класі. Потім — дев'ятий, десятий, це ще два роки. В інститут медичний я вступлю з першого заходу. Хоч би там що! Хоч би й горіло і тріщало або, як каже наш друг Вася Сорока: «Хоч би дощ ішов смаженими жабами». Але довгих шість років навчання в інституті… І де гарантія, що мені вдалося б вилікувати його вже в перший рік після закінчення інституту? Значить… все це могло б розтягтися аж на десять років? Ні, Максимові треба стати на ноги раніше.