Небезпечне сватання
- Автор: Б’єрнсон Б’єрнстьєрне
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Небезпечне сватання». Краткое содержание книги:
— Тату! — крикнув Арне.
— Ох, яка ти зморщена й худюща! Самі кістки! Чик-чик!
Мати відчайдушно вчепилась обома руками в його руку, але не змогла відірвати її від себе й зіщулилась у клубок.
— Тату! — знов крикнув Арне.
— Он як, ти заворушилась! Ач, як звиваєшся, старе опудало! Чик-чик!
— Тату! — втретє крикнув Арне. Кімната захиталася в нього перед очима.
— Чик-чик!
Мати відпустила його руку і вже не опиралася.
— Тату! — крикнув Арне й кинувся в куток, де лежала сокира…
— Ти на злість мені не кричиш? А дарма! Я страшенно хочу почути твій вереск. Чик-чик!
— Тату! — крикнув Арне і схопив сокиру, але завмер із нею на місці, бо тієї самої миті батько випростався, пронизливо зойкнув, схопився за груди і впав.
— Господи Ісусе! — тільки й вимовив він і більше не ворухнувся.
Арне не усвідомлював, де він і що з ним. Він чекав, що стеля зараз розсунеться і звідти блисне яскраве світло. Мати дихала дедалі спокійніше, ніби скинула з себе важку ношу. Нарешті вона сіла на ліжку й побачила чоловіка, простягненого на підлозі, а біля нього сина з сокирою в руках.
— Боже милосердний, що ти наробив? — крикнула вона, схопилася з ліжка, накинула на себе спідницю й підскочила до сина.
Арне нарешті здобувся на слово.
— Тато сам упав, — тихо сказав він.
— Арне, Арне, я тобі не вірю! — голосно й докірливо мовила мати. — Хай тебе не покине господь!
І вона, голосячи, впала на мертвого. Але й хлопець нарешті отямився, став навколішки і сказав:
— Присягаюсь божою ласкою, він як стояв, так і впав!
— Коли так, то тут побував сам господь, — тихо відповіла мати, присіла навпочіпки і втупила очі в чоловіка.
Нільс застиг у тій самій позі, що впав. Очі в нього були розплющені, рот розтулений, а руки лежали близько одна від одної, наче він хотів скласти їх, але не зміг.
— Ти дужчий за мене, допоможи мені покласти батька на ліжко.
Вони перенесли Нільса на ліжко. Маргіт стулила йому очі й рота, вирівняла ноги і склала на грудях руки.
Мати з сином стояли й дивилися на нього. Все, що вони досі пережили, здавалося дрібним і зовсім нікчемним, порівнюючи з цією хвилиною. Коли сюди й приходив диявол, то бог також побував тут. Зустріч тривала недовго, а тепер уже все скінчилося.
Ще тільки минула північ, а треба було сидіти з небіжчиком до ранку. Арне підклав дров, і мати вмостилася біля вогню. Вона згадувала, скільки чорних днів пережила з Нільсом, і, вголос молячись, гаряче дякувала богові за те, що тепер сталося.
— Але були в мене й щасливі дні,— сказала вона й заплакала, наче каялась, що дякувала богові за чоловікову смерть.
Скінчилося тим, що Маргіт узяла більшу частину вини на себе: вона ж бо переступила заповідь божу, не слухалась матері, тому бог і покарав її за гріховне кохання.
Арне сидів навпроти матері. Вона глянула на ліжко.
— Пам’ятай, Арне, я терпіла все це тільки задля тебе, — сказала вона і знов заплакала.
їй хотілось почути бодай одне слово любові, яке б заспокоїло її сумління і дало надію на те, що в майбутньому вона знайде розраду. Проте хлопець тремтів і не міг нічого сказати.
— Ніколи не кидай мене, — схлипуючи, мовила вона.
І тоді Арне раптом усвідомив, ким була мати для нього всі ці безрадісні роки і якою вона стане самітною, якщо він поїде тепер від неї.
Вони сиділи і обоє плакали. Мати голосно молилася, то за небіжчика, то за себе й сина, потім знов плакала, знов молилася і знов обливалася слізьми. Нарешті вона сказала:
— У тебе, Арне, такий гарний голос, сядь коло ліжка й заспівай своєму батькові.
І це відразу ніби додало хлопцеві сили. Він підвівся, узяв книжку псалмів, засвітив скіпку і, тримаючи її в одній руці, а книжку в другій, заспівав дзвінким голосом сто двадцять сьомий псалом Кінго:
Гнів відверни від нас, боже ласкавий,
Страх нам навіює меч твій кривавий,
Кари чекаєм, провинні й невтішні,
Всі ж бо ми грішні.
Розділ п’ятий
Арне зробився маломовний і відлюдкуватий. Йому минуло дев’ятнадцять років, а він усе ще пастухував. Він брав у пастора книжки й жадібно читав їх, але більше нічого не робив.
Якось пастор запропонував йому вчити дітей у школі, щоб село теж мало користь із його хисту й знань. Арне нічого на це не відповів, але другого дня, йдучи за отарою овець, склав таку пісеньку:
Мій баранчику пухнастий,
Бережімся, щоб не впасти:
Тут і стрімко, тут і слизько,