Небезпечне сватання

В селі — неспокій всюди, у лісі — супокій,

Не правлять тут податку, не кривдить лиходій,

За церкву тут не б’ються, не лаються дарма.

Чи не тому й не б’ються, що церкви тут нема?

Усе завмерло в лісі, лиш яструб угорі

Невтомно кружеляє від самої зорі,

Та ще орел мотлошить нещасного вужа,

Щоб від нудьги не вмерти, що ріже без ножа.

Те дерево зрубали, а те на пні згнило,

Поцупив лис ягнятко, що в нетрі забрело.

А вовк напав на лиса, як там його зустрів,

Підстрілив Арне вовка, коли той лиса їв.

Багато може статись у лісі всяких див,

Чимало з них я бачив, як з вівцями ходив.

Приснився мені хлопець, що батька вбив свого,

— Не знаю де, та, мабуть, я в пеклі стрів його.

Повернувшись додому, Арне сказав матері, щоб вона пошукала в селі пастуха, а сам він буде допомагати їй у господарстві. І Арне взявся до роботи. Але мати ходила за ним назирці й просила не перевтомлюватись. А ще вона тепер готувала синові такі смачні страви, що йому часто було аж соромно. Проте він нічого не казав.

На той час Арне почав складати пісню, яку ніяк не міг докінчити. І найбільше через те, що другий її рядок, слова: «За пасмом гір високих», мали повторюватися в кожній строфі. Врешті він кинув її.

Багато його пісень пішло по селу, і їх дуже любили. Чимало селян радо поговорили б з Арне, а надто ті, хто знав його ще дитиною. Але він боявся чужих людей і був поганої думки про них, бо вважав, що й вони поганої думки про нього.

У полі разом з ним працював наймит, немолодий уже чоловік, якого прозивали просто Кнут Опланець. Працюючи, він любив співати, але завжди співав ту саму пісню. Так минуло кілька місяців. Одного разу Арне спитав його, чи він не знає якихось інших пісень.

— Не знаю, — відповів наймит.

Минуло ще кілька днів, і, коли Кнут знов заспівав свою пісню, Арне спитав:

— А як же сталося, що ти її запам’ятав?

— Та якось сама запам’яталася, — відповів той.

Після розмови з Кнутом Арне відразу пішов

додому й застав матір у сльозах. Відколи помер батько, він ще не бачив, щоб мати плакала. Він удав, ніби не помітив її сліз, повернувся до дверей, але відчув, що мати дивиться на нього сумним поглядом, і мимоволі зупинився.

— Чого ви плачете, мамо?

Його слова пронизали тишу в кімнаті, луною відбилися від стін, і Арне відчув, що голос у нього був не вельми лагідний. Тому він спитав ще раз:

— Чого ви плачете, мамо?

— Я й сама не знаю, — відповіла мати й заплакала ще дужче.

Арне трохи постояв, а тоді сказав якомога твердіше:

— Є ж якась причина.

Знов запала тиша. Арне відчув себе дуже винним, хоч мати нічого йому не сказала і сам він не знав за собою ніякої вини.