Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Формальна «рєабілітація» (виявляється, що жертви ґеноцидного злочину — ще потрібно «реабілітувати», — яке безмежне совєцьке нахабство, який нечуваний цинізм!) «рєпрєссірованних народов» давно відбулася, але… Це сталося лише указом «Вєрховного Совєта» від 5.09.1967, за царювання отих двох «висуванців 1937–го» — Л.І. Брєжнєва та А. Н. Косигіна; а на «мєста» були віддані накази — не сприймати це серйозно. На те, щоб спрацювало хоч це — порожня формальність, — скільки ж зусиль та років життя, змарнованих по російських таборах та «псіхушках» — прийшлося витратити відважним борцям за волю кримського народу: українському ґенералові Петру Григоренку та кримчанину Мустафі Джамілеву! — та, чи тільки їм одним?
На повернення рештків цих людей на батьківщину потрібні сьогодні чималі гроші. За всіма законами справедливості їх повинен сплатити злочинець СССР, усі обов’язки якого успадкувала Росія, але з цієї — не візьмеш. Щось на це знаходиться тільки у не до кінця дограбованої «старшім братом» України. Але, при подібних засобах саме лише повернення займе багато десятків років.
А ті там, у Москві — всесвітньому центрі ґеноциду, — взагалі роблять вигляд, що це їх не стосується. Їх цікавить, тільки єдино: «русскій Крим», русскіє Куріли»…
Доповнення 4. Кубинська криза та вбивство президента
Кубинська криза була, як свого часу Польська війна 1920, — зворотнім пунктом совєцької політики, знаменувала відхід від авантурної політики прямого військового протистояння за явно ницих власних сил — до політики більш довгочасової та виваженої.
Оглядаючи всю коротку діяльність біснуватого Хрущова, важко буває позбавитись відчуття того, що саме він був найбільш енергійним із совєцьких вождів. Подібно до Брежнева, Косигіна або Андропова — він був цілковитим поріддям сталінського 1937. Хоч, як і всі вони, доволі недолугим. А на вечірках «вєлікого Сталіна», якими той пнувся розвіяти зловісну іпохондрію, що так давила його наприкінці життя, — «Нікіта» незмінно фігурував на ролі блазня. Вже одного цього було досить, аби набути такого синдрому задавленої аґресивності, якого з надвишком вистачило на оті десять років «вєлікого дєсятілєтія». Не дивно, що потім, за оте коротке десятиліття свого особистого правління, він і миті не дав комусь нудьгувати. Він був, як і Сталін, свідомим та холоднокровним політичним убивцею. А цей доведений факт ставить нас і перед проблемою так і не розкритого та найбільш сенсаційного політичного убивства ХХ ст., — президента США Джона Ф. Кеннеді (1917–1963) в Далласі 22.11.1963.
Офіційна версія була (та й — полишилась) вкрай убогою. Убивство президента скоїв ніби такий собі неробний волонтер американської морської піхоти — Лі Гарві Освальд. Який потинявся якийсь час на Кубі та в СССР, звідки й вивіз свою дружину Марину; як виявилося в ході слідства — патологічну брехуху. Причини вбивства? — про таке не було мови з самого початку. Освальд категорично заперечував причетність до замаху, але виправдатись так і не встиг: перед судом був прилюдно застрелений, супроводжуваний під руки поліцією, дрібним місцевим гангстером Джеком Рубі. Який і помер, в свою чергу в місцевій тюрмі за не досить з’ясованих обставин. Отак, коротко і просто: один психічно незрівноважений злочинець убив президента, а другий психічно незрівноважений злочинець — убив його. По–американськи просто. Мотиви злочинів? — вибачайте, про таке під час слідства й мови не було.
Отже, в усьому — примітивно–немовлячий американський рівень. Але — чи не дивно вже примітивний? — чи не занадто вже немовлячий? От в цьому й уся справа. Важко не помітити, що замість розкривати злочин — його радше намагалися поспіхом приховати.
Соціологічна служба Гарріса по гарячих слідах провела опитування, вони там дуже люблять таке щось, та згідно з них з цією офіційною версією подій погодилося 80% опитаних, — прості люди, що ви хочете…
Але, по оприлюдненні повищої версії авторитетною комісією на чолі з верховним суддею Ерлом Варреном — час минав далі, та не минав марно. Бо тим часом зникали одне за одним люди, які наповнили своїми свідченнями (хоч і без жодних видимих наслідків) всі 256 томів справи, зібраних комісією Варрена. Йшли за межі цього світу в різний спосіб, де автокатастрофа, де зникнення без сліду, де нерозкрите убивство, а де й самовбивство без мотивів, хіба інсценоване.
Усе це не уходило уваги всюдисущої преси, та впливало й на людей, що її читали. Та вже за якихось три роки по вбивстві в Далласі та ж служба Гарріса засвідчила радикальну зміну громадської думки: на рік 1967 в офіційну версію вірило менше 20% опитаних, а переважна більшість у майже 70% була переконана в існуванні розлеглої змови проти президента Дж. Ф. Кеннеді.