Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Можна думати, що саме ця серія запобіжних убивств і вплинула в рішучий спосіб на думку людей: змовники перестаралися, замітаючи сліди.
Отже, зупинимося та звернімо спеціальну увагу на це. Бо таке тупе нахабство й зарозумілість були й є характерними саме для отого злочинного антисвіту на схід від Перемишлю, де царювала й царює неправда. Пригадайте, як отого 1937 ліквідували не лише тих, «кого надо», але й причетних до ліквідації, катів, а часом — і катів катів. Аби тільки не можна було ніколи розібратись у подіях, навіки приховати минуле. Згадайте, від чого збігав на захід від Хрущова благополучний та нагороджений убивця Л. Ребета і С. Бандери.
Бо першим гаслом злочинного світу на схід від Перемишлю, який розпочинав свого існування відловом рабів річками, що й сьогодні усі носять
фінські назви — було оте невмируще: «замочіл, і конци в воду». Адже, кальки подібного виразу ми не знайдемо більше в жодній з мов світу. Не дарма цю древню ідіому нам нагадали нещодавно у зв’язку з подіями в Чечні.
Офіційна версія убивства століття була настільки примітивною з самого початку, що чимало людей на повний голос піддали її сумніву; та почали досліджувати справу на власні сили. Вони не багацько вшкурали, але принаймні порядно підірвали вірогідність офіційної версії подій.
Нью–йоркський адвокат Марк Лейн звернув уваги на те, що убивць, отих психічно незрівноважених одинаків — мало бути принаймні двоє, та діяти вони мали з погодженістю хронометра: один (Освальд) стріляв з 6 поверху книжкового складу обік вулиці, а другий від віадукту залізничної колії, під який прямувало авто президента. До нього приєднався такий собі Томас Бьюкенен, що виклав свої міркування в паризькому тиждневику «Ль’Експресс».
Він підтримував версію про змову та котив бочку на техаських нафтових магнатів, фінансову еліту Далласу, без дозволу якої не можна було ні обрати губернатора, ні найняти двірника. Ясна річ, реабілітувати подібну потолоч, кримінальну не в тому так в іншому, — було би цілком недоречне. Але, дозволимо собі зауважити, що не відмічено якихось їх чвар з федеральною адміністрацією перед тим, як і вигід, що вони мали здобути зі смертю президента потім, отже…
Бьюкенен приписує їм бажання перенести ділове серце США з Нью–Йоркського Волл стріт до Далласу, але то вже взагалі якась фантастика: таке щось можна робити в СССР, але не в США; там це робить саме життя, а бодай не президент; або ще хтось.
Підняв був нове розслідування справи й прокурор Нью Орлеану Джім Гаррісон, три роки потім. Він теж засвідчив не абияк важливу обставину. Він незаперечно довів, що йому в розслідуванні всіляко перешкоджали американські спецслужби, що навіть підсилали йому лжесвідків.
Відкрив він у справі й кубинський слід, але… емігрантський. Бо, бачите, вони хотіли вбити свого Фіделя, а от Кеннеді — їм цього не дозволив. От вони й розсердилися на нього, так так, що з пересердя й убили. Така їх типово гек–фінівська простота та безпосередність, зауважимо це, здатна навіть поставити під сумнів і те позитивне, чого зміг добитися Гаррісон.
А все це разом викривало й причетність до справи урядових кіл адміністрації президента Ліндона Джонсона. Бо, що ж тут поробиш, мовчання, як до нього ніхто не примушує — є знаком згоди.
Але, скаже кожний, були ж у США і наступні уряди, інших президентів, то чому ж вони не лише не спричинилися до розкриття справи (а минуло ж мало не 40 років!), а й навпаки — робили все для того, аби вона так і полишилася не розкритою? Не були зацікавлені демократи? — добре, а що ж — республіканці? Бо, зверніть увагу- тихо проминув її в часи свого президентства навіть лицар без вади — Рональд Рейган, невтомний борець проти Імперії Зла.
Таке щось буває лише за умови, що таке розкриття таємниці могло би стряснути не тільки країною, але мало не цілим світом.
Так, хто ж вони були, убивці президента Кеннеді?
Але, всьому цьому передувала Кубинська криза та варто спочатку придивитись — на якому політичному тлі все відбувалося.
Головний аґресор світу Совєцький Союз, який примудрився єдиним із усіх імперіалістів–учасників придбати які–неякі територіальні здобутки — тоді щосили розгортав гонитву озброєнь — головне стратеґічних, запустивши 4.10.1957 першого штучного супутника та спустивши на воду 12.04.1959 атомоход «Лєнін».