Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Доповнення 5. Василь Стус
Навряд чи можливо, бодай коротко, відмітити тут усіх, хто за десятиліття зупиненого совєцького часу — віддав кращі роки свого життя на боротьбу зі злочинним совєцьким режимом. Але неможливо не пригадати тих, хто не лише відмовилися служити основній рушійній силі свого ХХ ст. — політичному шахрайству, політичному криміналові, але й приплатили за це власним життям. Чимало й було, але першою пригадується наша остання жертва — Василь Стус (1938–1985). Йому напрошується й паралель, його старший співбрат Федеріко Гарсіа Лорка (1898–1936), що прожив іще менше. Вони жили по різних країнах та в різний час, але обидва убиті нескореними, переслідувані злочинною, антинародною владою. Обидва були народні поети.
Василь народився 6 січня на Святвечір у с. Рахнівці Гайсинського повіту на Вінничині, у селянській родині. Батьки пережили перед тим колективізацію 1930, потім голодомор 1933, а щойно терор та репресії 1937, і родина вимушена була 1940 податися на Донеччину в пошуках іншої праці.
Літературний шлях поета, що й привів його до загибелі, починається на філологічному відділенні Сталінського педінституту (Донецьк), а перша добірка його поезій була оприлюднена 1959. Після служби в армії та двох років учителювання в Горлівці, В. Стус поступає 1963 до аспірантури в Інституті літератури в Києві. Але, вона хутко покінчується 1965, коли його звідти відраховують; звичайно — з політичних мотивів. Починаються перші поневіряння.
Мало хто сьогодні — на жаль, пам’ятає ту епоху. Тому так легко й невимушено нам продовжують її нав’язувати. То були часи, коли на зміну Н. С. Хрущову, більшовицькому невігласові з «ідєямі» — прийшов шляхом двірцевого путчу невіглас без жодних ідей — Л.І. Брєжнєв; зі своїми ще більш тупими та невігласними поплічниками. Досить нагадати, що перлиною мудрості (та підсумком епохи) стало згодом оте, що «економіка должна бить економной» (бо потрібно заощаджувати на гонитву озброєнь), а незмінним джерелом творчого натхнення — слугувала пляшка «Столічной». Та коли своєрідною культурною революцією стала розбудова цирків.
Світогляд цим людям замінювала суміш великоросійського шовінізму «охотнорядского» рівня, та — демагогії марксистського знахарства.
Саме це — власна інтелектуальна голість, повна та остаточна, і всезагальна духовна убогість, схиляли цих людей до підозри, — в кожній розумній людині бачити ворога. Спонукували ганити та переслідувати все, що було розумніше від них, а вже щодо цього… то хто ж не був… Всім розуміючим людям вже наприкінці «епохи» було гранично ясно, що віднині «комунізм» покладається не на «сілу всєпобєждающіх ідєй Лєніна», а на всесвітню атомову загибель людства, після якої — «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє…» Чи тут малися на увазі вони ж — вражені передчасним старечим маразмом діячі з Політбюро ЦК КПСС? — мабуть — так…
«Епоха Брєжнєва» стала вирішальною в загальному процесі деінтелектуалізації, а значить і деградації величезної країни, коли справжню інтеліґенцію почали замінювати імпер–люмпени з дипломами та вченими ступенями совєцького виробу, а переважна більшість людей надійно відзвичаїлася думати. З причин цілком поважних: бо думати — було небезпечно. А все це згодом і призвело до того, що коли після 1991 народи колишнього СССР отримали деякий шанс на майбутнє, — його здебільшого не було кому підхопити, крім сірих номенклатурних посередностей, або ж відвертих політичних блазнів.
Епоху недолугого брежнівського царствування часто називають «епохой застоя», але це є так само дезорієнтуюче та відволікаюче від головного, як називати епоху сталінського терору — «епохой культа лічності». Бо перше та друге — рівно, були лише побічними наслідками головного — тотальної політичної реакційності правлячого режиму.
А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) - добре прижився у незалежній Україні.
Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, — людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали–націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер–люмпена (або інтелектуала–марксиста): тут перше — геть заперечує друге, ви розумієте.
За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус — дивно — знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів… Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917–1921 — може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання — як колись у Середньовіччі — було зведене до рангу цноти.