Після війни. Історія Європи від 1945 року

Після засудження Тув’є та за відсутності Буске французька судова гілка нарешті наважилася (після смерті Міттерана) висунути обвинувачення, заарештувати й віддати під суд ще одну визначну постать — Моріса Папона. Колишній міністр уряду та шеф поліції Парижа за де Ґолля, Папон під час війни працював генеральним секретарем адміністративного регіону Бордо. Це була абсолютно бюрократична посада, й етап у Бордо на службі в Петена не перешкодив його успішній післявоєнній кар’єрі державного службовця. Утім, перебуваючи в Бордо, Папон був особисто відповідальний за санкціонування арештів та висилку місцевих євреїв до Парижа і в депортацію. Саме за це — те, що тепер за французьким законом кваліфікували як злочин проти людяності — він потрапив під суд у 1997 році.

Суд над Папоном, який тривав шість місяців, не відкрив нових свідчень — за винятком, можливо, щодо самого підсудного, який виявив приголомшливу відсутність жалю чи каяття. І, звичайно, суд запізнився на п’ятдесят років: надто пізно було карати вісімдесятирічного Папона за його злочини; надто пізно було мститися за його жертв; і надто пізно рятувати честь його країни. Багато французьких істориків, яких викликали до суду для надання експертних свідчень, відмовилися прийти. Вони стверджували, що їхнє завдання — викласти та пояснити, що сталося у Франції п’ятдесят років тому, а не використовувати це знання для кримінального переслідування[651]. Але процес усе одно був повчальним. Він остаточно продемонстрував, що тонкої грані між «Віші» та «Францією», яку так старанно проводили всі від де Ґолля до Міттерана, ніколи не існувало. Папон був французом, який служив режиму Віші, а згодом — Французькій республіці: влада і першого, і другої була чудово обізнана з його діяльністю в префектурі Бордо, і її це абсолютно не хвилювало.

До того ж Папон був такий не один: подібних постатей та історій було насправді достатньо. Як і багато інших, усе, що він робив, — це підписував смертні вироки людям, яких він ніколи не знав і до долі яких був байдужий. Найцікавіше у випадку Папона (і Буске) — те, чому французькій владі знадобилося майже п’ятдесят років, щоб знайти їх усередині держави, і чому наприкінці століття крига мовчання нарешті скресла. Цьому є багато пояснень, і не всі вони позитивно характеризують французький політичний клас чи національні ЗМІ. Та, мабуть, найбільш слушне пояснення полягає в тому, що минув час, а також у психологічному ефекті відчуття кінця епохи.