Після війни. Історія Європи від 1945 року

В інших країнах Західної Європи процес пригадування та визнання спершу мав подолати зручні місцеві омани: зазвичай це відбувалося в межах двох поколінь і забирало багато десятиліть. В Австрії, де «Голокост» показали по телебаченню лише через два місяці після трансляції в Німеччині, але де він і близько не справив подібного враження, (деякі) австрійці почали серйозне, але досі не завершене дослідження нацистського минулого своєї країни лише тоді, коли в середині 1980-х виявилося, що президент Австрії Курт Вальдгайм був причетний до жорстокої окупації Югославії з боку Вермахту. Насправді те, що Вальдгайм раніше обіймав посаду генерального секретаря ООН і ніхто в міжнародній спільноті не переймався його діяльністю під час війни, підігрівало підозри багатьох австрійців, що їх змушують дотримуватися таких високих стандартів, яким більше не відповідав ніхто. Зрештою, в Австрії після війни канцлером став єврей (соціаліст Бруно Крайський), і це вже перевершувало все, що можна було сказати про німців.

Але від австрійців ніхто багато не очікував. Їхні здебільшого безхмарні відносини з нещодавньою історією (у 1990 році майже 40% австрійців усе ще вважали, що їхня країна — жертва, а не спільник Гітлера, а 43% думали, що нацизм має «і добрі, і погані сторони») лише підтверджували їхні, і не тільки, упередження[647]. Іншою справою була альпійська сусідка Австрії — Швейцарія. Упродовж чотирьох десятиліть після 1945 року Швейцарія забезпечувала собі душевний спокій за свої діяння воєнного часу. Усі не просто забули про те, що Швейцарія докладала значних зусиль, щоб не впускати євреїв: у популярній літературі та в кіно країну завжди зображували як безпечну та гостинну гавань для всіх переслідуваних, хто міг дістатися її кордонів. Швейцарці насолоджувалися чистим сумлінням і заздрісним захопленням світу.

Насправді до 1945 року Швейцарія прийняла загалом 28 тисяч євреїв; з них 7 тисяч — до того, як почалася війна. Воєнним біженцям відмовляли в дозволах на роботу; їм надавали допомогу за рахунок податків, які стягували із заможних жителів-євреїв. Лише в червні 1994 року влада в Берні офіційно визнала, що швейцарська вимога (до Берліна в жовтні 1938 року) ставити літеру «J» у паспортах усіх німецьких євреїв — для більш успішного їх стримування — була актом «неприйнятної расової дискримінації». Якби на цьому швейцарські переступи закінчувалися, багато галасу не було б; Лондон і Вашингтон ніколи не вимагали ідентифікаційних позначок у єврейських паспортах, але коли йшлося про порятунок єврейських біженців, Британія та Америка навряд чи мали чим пишатися. Але швейцарці зайшли значно далі.

Як стало до болю очевидно під час офіційних розслідувань, проведених у 1990-ті роки, Швейцарія не тільки контрабандою ввозила розграбоване золото й забезпечувала суттєве сприяння Німеччині (див. розділ 3); швейцарські банки та страхові компанії також свідомо привласнювали непристойно великі суми, що належали євреям, які мали там рахунки, або претендентам на страхові поліси у разі загибелі їхніх родичів. За таємною післявоєнною угодою з комуністичною Польщею, яку вперше оприлюднили в 1996 році, Берн навіть пропонував переписати банківські рахунки мертвих польських євреїв на нову владу у Варшаві в обмін на виплату відшкодування швейцарським банкам та підприємствам, які відібрали комуністи[648]. Щойно почали з’являтися такі свідчення, блискуча репутація країни посипалася, і жодна кількість (неохоче виданих) відшкодувань і виплат та «фондів жертв» не зможе швидко її поліпшити. Редакція німецької газети Die Zeit, яка в колонці від 13 вересня 1996 року зауважувала, що нарешті Швейцарію накрила «довга тінь Голокосту», неабияк позловтішалася. Але це була правда.