Після війни. Історія Європи від 1945 року

Але незважаючи на все це, російська пам’ять була розділеною. Розкол навіть набув інституціалізованої форми, позаяк для промоції значущих, але діаметрально протилежних історій комуністичного минулого країни виникли дві громадські організації. «Меморіал» у 1987 році заснували ліберальні дисиденти, метою яких було з’ясувати й оприлюднити правду про радянську історію. Його члени приділяли особливу увагу порушенням прав людини та важливості визнання того, що було зроблено в минулому, щоб попередити повторення таких дій у майбутньому. «Пам’ять», заснована на два роки раніше, також намагалася віднайти та вшанувати минуле, але на цьому подібність закінчується. Засновники «Пам’яті» — антикомуністичні, але далекі від лібералізму дисиденти — хотіли запропонувати покращену версію російського минулого — продезінфіковану від радянської «брехні», але водночас вільну від зовнішніх впливів на російську спадщину, насамперед «сіоністів». За кілька років «Пам’ять» перетворилася на націоналістичний рух, який використовував занедбану та «зневажену» історію Росії як зброю, щоб відбиватися від «космополітичних» викликів і порушників.

Політика скривджених спогадів — хай як вони відрізнялися в деталях і навіть суперечили одна одній — була останньою сполучною ланкою між колишнім радянським центром та його імперськими володіннями. Їх об’єднувало обурення через недооцінення з боку міжнародної спільноти їхніх колишніх страждань і втрат. Як щодо жертв ГУЛАГу? Чому їм не виплачують відшкодувань і не віддають пошану як загиблим та вцілілим жертвам нацистської тиранії? Як щодо мільйонів тих, для кого тиранія нацизму без очевидної паузи після війни перетворилася на тиранію комунізму? Чому Захід так мало звертав на це увагу?

Бажання вирівняти комуністичне минуле й засудити його одним махом — прочитувати все від Леніна до Горбачова як незмінну історію диктатури й злочинності, безперервний наратив режимів і репресій, який задавали чужинці або здійснювала в ім’я народу невиборна влада — створювало інші ризики. Насамперед це був би ризик поганої історії, з якої виключені справжні прагнення та контакти попередніх десятиліть. По-друге, нова доктрина впливала і на сучасну політику. Якщо чехи, хорвати, угорці або хтось іще не брали активної участі в темному боці свого ж нещодавнього минулого; якщо історія Східної Європи з 1939 року (або, у випадку Росії, з 1917 по 1991 рік) була суто справою рук інших, тоді вся доба ставала чимсь на кшталт періоду, винесеного за дужки національної історії — подібно до того, яке місце отримав режим Віші в післявоєнній французькій свідомості, але впродовж значно довшого періоду та зі значно огиднішим архівом поганих спогадів. Наслідки були б аналогічні: у 1992 році влада Чехословаччини заборонила показ на кінофестивалі в Карлових Варах документального фільму BBC про вбивство в Празі Рейнгарда Гедріха[657], тому що він містив «неприйнятні» кадри, на яких чехи висловлювали підтримку воєнному нацистському режиму.