Після війни. Історія Європи від 1945 року

У Східній Німеччині, де тягар відповідальності за нацизм було покладено лише на західнонімецьких правонаступників Гітлера, новий режим виплачував відшкодування не євреям, а Радянському Союзу. У шкільних підручниках НДР Гітлера зображували як інструмент капіталістів-монополістів, який захоплював території та розпочинав війни заради інтересів великого бізнесу. «День пам’яті», який запровадив Вальтер Ульбріхт у 1950 році, вшановував не жертв Німеччини, а одинадцять мільйонів загиблих «борців проти гітлерівського фашизму». Колишні концентраційні табори на території Східної Німеччини, зокрема Бухенвальд та Заксенгавзен, на певний час були перетворені на «спеціальні ізоляційні табори» для політичних в’язнів. Через багато років, після того як Бухенвальд перетворився на меморіал, його путівник описував проголошені цілі «німецького фашизму» як «знищення марксизму, помсту за програну війну та жорстокий терор проти всіх, хто чинив опір». У тій самій брошурі фото відбору євреїв для страти в Аушвіці були підписані цитатою німецького комуніста Ернста Тельмана: «Буржуазія серйозно налаштована щодо своєї мети знищити партію та весь авангард робітничого класу»[653]. Текст прибрали тільки після падіння комунізму.

Аналогічна версія подій була поширена по всій комуністичній Європі. У Польщі заперечувати або применшувати те, що сталося в таборах смерті в Треблінці, Майданеку чи Собіборі, було неможливо. Але деяких із цих місць більше не існувало — німці доклали надзвичайних зусиль, щоб стерти їх з лиця землі, перш ніж відступити перед Червоною армією. А тим місцям, де свідчення збереглися — як в Аушвіці за декілька кілометрів від Кракова, другого за розміром міста у Польщі, — постфактум було приписане інше значення. Хоча 93% з близько 1,5 мільйона осіб, страчених в Аушвіці, були євреями, у музеї, створеному там післявоєнним комуністичним режимом, жертв перераховували лише за громадянством: поляки, угорці, німці тощо. Польських школярів справді водили повз приголомшливі світлини; їм показували гори взуття, волосся та окулярів. Але їм не казали, що більшість цих речей належали євреям.

Звичайно, було Варшавське гетто, пам’ять про життя і загибель людей у якому справді увічнили на тому місці, де воно було розташоване. Але єврейське повстання 1943 року в польській пам’яті затьмарювало власне польське Варшавське повстання, яке відбулося наступного року. У комуністичній Польщі, де ніхто не заперечував те, що німці зробили з євреями, тему особливо не обговорювали. «Повторне ув’язнення» Польщі совєтами, а також поширене переконання, що євреї вітали і навіть сприяли комуністичному захопленню, каламутило народну пам’ять про німецьку окупацію. У будь-якому разі власні страждання поляків під час війни відволікали їхню увагу від єврейського Голокосту та певною мірою конкурували з ним: проблема «порівнюваної жертовності» впродовж багатьох років отруювала польсько-єврейські відносини. Протиставлення завжди було недоречним. У Другій світовій війні загинуло три мільйони поляків (не-євреїв); це було пропорційно менше, ніж рівень смертності в деяких частинах України або серед євреїв, але все одно жахливо багато. Утім відмінність була. Полякам було складно вижити за німецької окупації, але в принципі можливо. Для євреїв існувала теоретична можливість вижити за німецької окупації, але на практиці це було нереально.