Після війни. Історія Європи від 1945 року

Варто звернути увагу, що лише у Франції прорив до більш чесного занурення у воєнну історію стався завдяки роботі істориків-іноземців, двоє з яких — Ебергард Екель з Німеччини та Роберт Пакстон із США, автори видатних праць, що вийшли наприкінці 1960-х — середині 1970-х — були першими, хто використав німецькі джерела, щоб продемонструвати, який відсоток злочинів Віші було скоєно з ініціативи Франції. Це була не та тема, котру міг би легко порушити будь-який місцевий історик: через тридцять років після звільнення Франції національні почуття все ще були дуже вразливі. Аж у 1976 році, дізнавшись про деталі виставки на пошану французьких жертв Аушвіцу, Ministère des Anciens Combattants (Міністерство з питань ветеранів) висунуло вимогу щодо деяких змін: іменам у списку «бракувало належного французького звучання»[650].

Як це часто бувало у Франції в ті роки, такі настрої спричинила радше вражена гордість, аніж неприхований расизм. Ще в 1939 році Франція була великою міжнародною силою. Але за короткі тридцять років вона зазнала нищівної воєнної поразки, принизливої окупації, криваво й ганебно втратила дві свої колонії та (у 1958 році) пережила зміну режиму, який відбувся майже як переворот. La Grande Nation пережила з 1914 року так багато втрат і принижень, що в ній глибоко закарбувалася компенсаторна схильність випинати національну гордість за будь-якої можливої нагоди. Безславні (щонайменше) епізоди краще було відправити в діру пам’яті. Зрештою, французи поспішали залишити в минулому не лише Віші — ніхто не хотів говорити про «брудні війни» в Індокитаї та Алжирі, а ще менше — про тортури, які там застосовувала армія.

У цьому аспекті відхід де Ґолля від влади мало що змінив, незважаючи на те, що молодше покоління французів і француженок виявляло незначний інтерес до національної слави та не було дотичне до створення міфів, що огортали нещодавню історію Франції. У подальші роки французи, безумовно, стали більш обізнані в питанні Голокосту й більш чутливі до страждань євреїв загалом — почасти через обурення, яке сколихнула сумновідома пресконференція де Ґолля 27 листопада 1967 року після перемоги Ізраїлю в Шестиденній війні, коли французький президент відгукнувся про євреїв як про «самовпевнений та владний народ». А документальний фільм «Шоа», знятий французьким режисером Клодом Ланзманном, справив приголомшливе враження на французьких глядачів, незважаючи на те (чи, можливо, завдяки тому), що в ньому йшлося майже виключно про винищення євреїв на Сході.

Але навіть попри те, що французькі історики, рухаючись у фарватері своїх закордонних колег, уже встановили беззаперечну всеохопну відповідальність воєнного режиму Франції за долю депортованих із французької землі євреїв, офіційна державна позиція так і не змінилася. Від Жоржа Помпіду (президента в 1969‒1974 роках), упродовж правління Валері Жискара д’Естена (1974‒1981) і до Франсуа Міттерана (1981‒1995) лінія залишалася тією самою: хай що було скоєно за режиму Віші чи режимом Віші, це було справою Віші. Так, можливо, Віші мав місце у Франції і став справою рук деяких французів. Але то був авторитарний режим, винесений за дужки історії Французької республіки. Іншими словами, Віші не був «Францією», а отже, державне сумління Франції було чистим.