Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Там, де місцевий маріонетковий режим співпрацював з нацистськими господарями, пам’ять про його жертв було відповідно вшановано. Але той факт, що вони здебільшого були євреями, майже не згадували. Існували національні («угорці») та насамперед соціальні категорії («робітники»), але етнічних і релігійних означень старанно уникали. Другу світову війну, як ми пам’ятаємо (див. розділ 6), визначали та вивчали як війну проти фашизму; її расового виміру не враховували. Після 1968 року уряд Чехословаччини навіть доклав зусиль, щоб закрити празьку Пінкасову синагогу[654] та замалювати написи на її стінах, де було перелічено імена чеських євреїв, убитих у Шоа.
Переписуючи нещодавню історію цього регіону, післявоєнна комуністична влада, безперечно, могла розраховувати на наявний запас антисемітизму. То була одна з причин, чому вона доклала зусиль, щоб навіть постфактум знищити такі свідчення (у сімдесяті польські цензори постійно забороняли згадувати про міжвоєнний антисемітизм у країні). Але якщо східні європейці постфактум і приділяли менше уваги недолі євреїв, то не тому, що їм тоді було байдуже чи вони переймалися власним виживанням. А тому, що комуністи самі спричинили достатньо страждань та несправедливості, щоб утворився новий шар кривд і спогадів.
Упродовж 1945‒1989 років через цикл депортацій, арештів, показових процесів та «нормалізацій» пройшла майже кожна людина в Радянському блоці: вона або щось втратила, або була співпричетна до чужої втрати. Квартири, магазини й інше майно мертвих євреїв або вигнаних німців, яке хтось привласнив, дуже часто через декілька років відбирали знову в ім’я соціалізму — як наслідок, після 1989 року питання компенсації минулих втрат стало безнадійно заплутаним у датах. Чи мають виплачуватися компенсації за те, що втратили люди, коли комуністи захопили владу? Якщо робити такі виплати, то кому? Тим, хто володів майном після війни, у 1945 році, і за кілька років утратив знову? Чи нащадкам тих, у кого відібрали чи вкрали підприємство або квартиру в якийсь момент між 1938 та 1945 роками? У який момент? У 1938-му? 1939-му? 1941-му? Від кожної дати залежали політично чутливі визначення національної чи етнічної легітимності, а також морального прецеденту[655].
Крім того, існували дилеми, пов’язані з історією в межах самого комуністичного періоду. Чи мають бути притягнені до суду ті, хто покликав російські танки розчавити Угорську революцію 1956 року або придушити Празьку весну 1968-го? Одразу після революцій 1989 року багато хто вважав, що так. Але деякі з їхніх жертв були колишніми комуністичними лідерами. Хто заслуговував на увагу нащадків: невідомі словацькі чи угорські селяни, яких позбавили їхнього майна, чи комуністичні апаратники, які це скоїли, але через декілька років самі стали жертвами режиму? Які жертви й чия пам’ять мали бути в пріоритеті? Хто мав це визначити?
Тож занепад комунізму спричинив стрімкий потік гірких спогадів. Запеклі суперечки про те, що робити з архівами таємної поліції, були тільки одним виміром цієї справи (див. розділ 21). Справжня проблема полягала в спокусі розправитися з комуністичною версією пам’яті, помінявши знак «мінус» на знак «плюс» і навпаки. Те, що колись було офіційною правдою, тепер зазнало докорінної дискредитації, перетворившись, так би мовити, на офіційну брехню. Але розвінчування табу в такому дусі актуалізує свої ризики. До 1989 року кожного антикомуніста вважали «фашистом». Але якщо антифашизм був лише однією з вигадок комунізму, тепер, у ретроспективі, існувала велика спокуса поставитися зі співчуттям і навіть прихильністю до всіх на той час дискредитованих антикомуністів, включно з фашистами. Націоналістичні письменники 1930-х років поверталися в моду. Післякомуністичні парламенти в низці країн прийняли постанови про уславлення маршала Антонеску в Румунії та інших лідерів на Балканах і в Центральній Європі. Тож недавно засуджених за націоналізм, фашизм та нацистський колабораціонізм тепер підносили за їхній воєнний героїзм (румунський парламент навіть вшанував Антонеску хвилиною мовчання).
654
Одна з найбільш давніх синагог у Празі, нині — музей. У синагозі вшановано понад 78 000 євреїв Чехії, які загинули в Голокост. — Прим. наук. ред.
655
Коли чехословацький парламент у 1991 році проголосував за повернення захопленого після війни майна, то підкреслено обмежив бенефіціарів тими, чиє майно експропріювали після 1948 року, щоб на компенсацію не могли претендувати судетські німці, вислані в 1945‒1946 роках — раніше, ніж комуністи захопили владу.